Якби не було Майдану

У другому фільмі документального проекту Дмитра Комарова "Рік", випущеного в першу річницю повномасштабної війни в Україні, є щемлива сцена з двома братами з Рубіжного Луганської області, 5-річним Михайликом, який представився, як Петрович, і підлітком Джейсоном, чий дім розбомбила ракета.

21 квітня 2022 року Комаров зі своєю знімальною групою зустрів цих дітей у Сєверодонецькій лікарні, відносно безпечному місці, куди їх привезли волонтери Червоного Хреста, щоб врятувати від обстрілів. Вони розповіли, що Їхня мама вийшла з дому і вже тиждень, як зникла. Згодом журналісти з’ясували, що 34-річну жінку окупанти зупинили на ринку, куди вона вийшла за продуктами. Після цього її тримали в полоні, били, принижували, допитували, вимагаючи показати позиції українських військових, яких вона і не знала, а один з ворожих військових неодноразово її ґвалтував, погрожуючи, що якщо вона не підкориться йому, її зґвалтує весь підрозділ.

Після кількох днів пекла росіяни вивезли жінку в центр міста і покинули там. Коли вона повернулася додому, її дітей там вже не було. Старший з них, Джейсон, ще на знаючи, що сталося з мамою, в шоці від обстрілів і нових жахливих обставин життя, сказав тоді Комарову: "Краще б не починалося це все… в 2014-му. Краще було б без війни, без усього цього…".

Зараз, на 12-му році війни з Росією, під кінець 4 року повномасштабної війни, багато хто в Україні починає думати схожим чином, як шокована війною дитина. Мовляв, якби в 2014-му не було Майдану, то не було би потім повномасштабної війни. Цю думку вже десять років активно нав’язує українцям російська пропаганда, маніпулятивно перекладаючи на український народ вину за свої військові злочини: "Скакали на Майдані? Тепер отримуйте!".

У 12-річницю успішного зимового національно-визвольного повстання проти проросійського режиму Януковича, яке згодом отримало назву Революції гідності, у соцмережах періодично зустрічаються рефлексії на тему альтернативної історії. Якою була би Україна, якби Януковичу чи комусь з інших російських ставлеників, шляхом масштабних репресій чи громадянської війни (а інакше це неможливо було б провернути), вдалося у 2014 році втримати владу?

Ці кухонні розмови чимось нагадують популярну в часи радянської перебудови простецьку тезу про те, що, якби країна свого часу програла у Другій світовій війні, то зараз "пили би баварське". Такий анекдот повторювали люди, котрі не дуже розуміли історію і завжди виносили за дужки саму сутність гітлерівського режиму, так наче це щось несуттєве.

Альтернативна історія чудова тим, що можна намалювати будь-яку, ідилістичну чи не дуже, картину ─ все одно ніхто не знає, як воно було би насправді.

Україну 2025 року, якою керує Янукович чи умовний Медведчук, можна уявити собі, як підморожену у своєму розвитку країну-сателіт, в якій все ще стоять пам’ятники Леніну, в школах вивчають Пушкіна, на офіційному рівні святкують дні народження Булгакова, на сцені виступає російський співак Шаман, телеканалом "Інтер", та й іншими ключовими медіа, на початку кожного травня прокочується потужний вал "побєдобесія" з дідами на палицях, російськими фронтовими піснями, наркомівськими ста грамами і георгіївськими стрічками.

Зате у складі такої України, скоріш за все, лишився би Крим, Луганська та Донецька області, вихід до Азовського моря. Росіяни не перетворили би в руїни Бахмут, Вовчанськ, Маріуполь та багато інших міст, містечок та сіл ліній бойового зіткнення. Десятки тисяч воїнів та мирних жителів лишились би живими.

Завдяки російським кредитам, дешевим енергоносіям, заробітку з їхнього транзиту до Європи та відсутності жахливого тягаря війни, економіка, хоч і без західних інвестицій та інновацій, та з величезною корупційною складовою, сяк-так стабільно би розвивалася. Армія була би кастрована, зведена до якогось безпечного для росіян контингенту з граничним мінімумом ППО, без авіації, ракет, важкого озброєння, під пильним наглядом російських кураторів, а поліцейський апарат був би роздутий і набув репресивного характеру.

Патріоти би сиділи по тюрмах. Багато з них, ймовірно, би не вижили. Українська мова і культура висміювалися б, і були б винесені на маргінес. Переважна більшість ваших улюблених блогерів продовжували би писати російською. На території України розміщувалися б російські військові бази, можливо, навіть, тут була би російська ядерна зброя ─ щоб погрожувати Європі. Не виключено, що українці брали б участь у інших російських військових авантюрах в Європі, Африці чи Азії.

Українцям не довелося би кров’ю, потом і сльозами відстоювати суверенітет своєї держави ─ він би танув поступово, за дієвою ще з радянських часів "тактикою салямі", коли у поневоленого народу забирають одну свободу за іншою, маленькими кроками, наче шматочок за шматочком нарізають ковбасу салямі.

Можливо це був би жорсткий режим, на кшталт Білорусі, а може ми зберегли б певну автономію і випестувану Кучмою "багатовекторність" у дусі Казахстану. І ось ця неіснуюча картина, порівняно, з тими жахами, які ми спостерігаємо зараз у своїй боротьбі за свободу, багатьом видається навіть привабливою.

Подібно до французів, які через пару десятиліть після Великої французької революції 1789 року, оглядаючись назад, задавали собі питання, навіщо було це все, ми можемо подивитися на події в ретроспективі, і спитати себе те саме: чи вартувала свобода тієї страшної ціни, яку за неї заплачено і яка продовжує щоденно платитися?

Навіщо повсталі французи відрубали голову на гільйотині досить помірному і слабкому монарху Людовику XVI Бурбону? Щоб потім отримати хаотичний конвейерний терор якобінців, криваві повстання у Вандеї, постійні війни з сусідами, економічну кризу, нового, ще більш жорсткого, диктатора Наполеона, його блискавичні військові перемоги, а потім жаливі поразки, десятки тисяч загиблих, демографічну яму на десятиліття через винищення у наполеонівських війнах цілих поколінь чоловіків і врешті-решт, за 25 років реставрувати ту саму монархію Бурбонів у особі Людовика XVIII, молодшого брата вбитого короля?

Хочемо ми цього чи ні, а саме такими звивинами працює історія. У неї немає прямого шляху, немає й умовного способу. Ми ніколи не знаємо, чим обернуться наші дії, а тим паче наша бездіяльність.

Російська пропаганда звикла звинувачувати українців у всіх гріхах. В їхній картині світу ми завжди винні, а вони завжди невинуваті. В тому, що українці ─ "нацисти та сатаністи", у них там повний консенсус, бо росіянин чи росіянка, які публічно не підтримують діючу російську політику, досить швидко можуть стати "іноагентами" або політв’язнями. Хоча над питанням, чи вартувало "це все" того, в першу чергу слід замислитися саме їм.

Чи потрібно було їм віджимати Крим, роздмухувати війну на Донбасі, який замість щасливого "русского мира" отримав безжалісну російську війну з усіма її руїнами, смертями і звірствами. Чи варто було починати так звану "СВО", щоб отримати мільйон загиблих та поранених солдатів, мільярди доларів збитків, світову репутацію маніяків, майже втратити європейський ринок для своїх нафти та газу і потрапити в економічну та політичну залежність від Китаю

На ці теми вони, на жаль, рефлексують дуже помірно. Для їхнього диктатора, котрий хоче жити і правити до 150 років, відновивши Російську імперію у кордонах, які "ніде не закінчуються", усі ці жахи, смерті та людське горе – всього лише "двіжуха".

Історичну правоту українців, які стояли на Майдані в 2014 році, підтверджує не лише власна історія, в якій українців вбивали, мучили, садили в тюрми, депортували до Сибіру, морили голодом, змушували відрікатися від власної культури і усіма силами перетворювали на росіян, як тільки ми програвали боротьбу. Не одразу, але поступово, як салямі, шматочок за шматочком, вони відрізали від нас усе українське.

Цю правоту підтверджує і боротьба інших народів проти російського імперства та шовінізму. У 1939 році під час "зимової війни" відстоювали свою незалежність фіни. У 1953 році намагалися повстати східні німці. У 1956 році було жорстоко придушене повстання угорців, а його лідер, ліберальний комуніст Імре Надь – страчений. У 1968 році була придушена "Празька весна", а потім на 10 років "заморожена" диктатурою генерала Ярузельського Польща, в якій тоді піднімав голову рух спротиву "Солідарність".

Жоден з цих народів не хотів жити в Російській імперії. За першої ж можливості вони всіма силами чинили відчайдушний опір, намагаючись позбутися російського панування, і врешті-решт їм це вдалося.

Революція Гідності відбулася і перемогла не для того, щоб за будь-яку ціну опинитися в Європейському Союзі, а для того, щоб за будь-яку ціну не опинитися в Російській імперії.

І якщо вже ми торкнулися альтернативної історії, можна бути майже впевненим, що якби Майдан придушили в 2014-му, він би знову спалахнув у 2024-му або в 2034-му, або за першої ліпшої можливості, бо українцям, як і будь-якому народу, дуже не хочеться втратити свою державу. Ціна такої втрати може виявитися непомірно вищою за ціну спротиву, хоч і далеко не всі це зараз розуміють.

У 2023 році в новинах промайнула інформація, що героям фільму Комарова, Петровичу та Джейсону, вдалося знайти маму. Сподіваємося, все в них буде добре. Дай Бог, все буде добре і у нас.

Читайте також: "Зникли з радарів": впливові політики з Харкова, про яких зараз мало що чути