Тяглість харківської свободи: від дисидентських кулуарів до українського авангарду

Завдяки постаті Сергія Жадана, завдяки шаленому сплеску зацікавленості до поетів і письменників Розстріляного Відродження 1920-х років, наш Слобожанський край знову стверджується як один із головних центрів сучасної української культури. Цей дух атмосферою неймовірно нагадує ті самі легендарні двадцяті, і я маю велику надію, що доля наших сучасних митців вже не буде настільки трагічною.

Проте як історик і людина, яка прожила в Харкові понад пів століття, я часто замислююся над іншим: а де коріння цієї незламної, вільнолюбної традиції? На чому тримається цей особливий харківський характер?

Сьогодні побутує думка, ніби між неофіційним російськомовним Харковом 1970-80-х років та сучасним українськомовним культурним простором існує прірва. Мовляв, це два абсолютно різні, ізольовані всесвіти. Але мій власний, суб’єктивний прожитий досвід підказує інше: між ними немає розриву. Там є тяглість – тяглість етосу свободи, антитоталітарного спротиву та шукання правди.

"Кулемет", "Балка" і світло Мотрича

У 1969 році, повернувшись із Казахстану, я вступив на історичний факультет Харківського державного університету. Від друзів я багато чув про людей, які вже тоді ставали міськими легендами. Одним із них був Володимир Мотрич.

Наша перша зустріч відбулася в культовому "Кулеметі" біля парку Шевченка – місці, де за філіжанкою кави збиралася харківська богема. Мені шепнули: "Дивись, це Мотрич". У своєму світлому плащі він здавався недосяжним, але виявився надзвичайно теплою, відкритою людиною. Далі були зустрічі в його крихітній кімнатці в центрі міста, де він згадував своє хорватське коріння чи службу в армії, та вечори в помешканнях друзів, де Мотрич годинами читав свої вірші. Він був блискучим читцем – дізнавшись згодом, що він навіть складав іспит на сертифікат читця-декламатора, я анітрохи не здивувався.

У тому середовищі панувала російська мова, і юнакові мені часом здавалося, що українська культура тут майже не представлена. Але це була лише поверхня. Згодом я дізнався, що Мотрич читав поему Євгена Плужника "Галілей" – того самого Плужника з 1920-х! А поруч із Володимиром завжди були мовчазні й небагатослівні художники з вираженою українською візією. Вони не виголошували гасел, але їхня присутність творила той самий прихований український контекст.

Щонеділі Харків жив своїм особливим ритмом. Зранку всі бібліофіли йшли на "Балку" – стихійний, напівлегальний книжковий ярмарок, де полювали за Самвидавом, дефіцитом і рідкісними збірками. А після обіду розмови переміщалися на лавочки біля Дзеркального струменя. Це був наш неформальний простір свободи, де лунала поезія, де точилися суперечки і де відступав радянський офіціоз.

Там же існувала й орбіта Бориса Чичибабіна, Марлени Рахліної, поетичних гуртків і правозахисників – Даніеля, Богораз, Генріха Алтуняна. Це був Харків, який чинив опір тоталітарній системі зсередини, виборюючи право на вільне слово.

1989 рік: Гайд-парк і відкриття українського Харкова

Точка зламу настала влітку 1989 року, в розпал перебудови. На тлі перших альтернативних виборів виник рух "Вибори-89", а біля виходу з метро "Університет" утворився справжній харківський Гайд-парк. Щодня там вирували дискусії.

Саме там я вперше побачив чоловіка, який надзвичайно палко й емоційно говорив про Україну та необхідність виборювати незалежну самостійну державу. Це був Степан Сапеляк. Виявилося, ми однолітки. Але поки я навчався в університеті, Степан відвідбував 10 років у Пермських таборах за свої переконання.

Наше знайомство переросло у дружбу завдяки дивовижному збігу. Виявилося, що ми маємо спільних знайомих у Москві – кола видатного філософа Володимира Біблера. Під час ув’язнення Сапеляка московські інтелектуали переписувалися з ним та іншими політв’язнями, а після звільнення допомагали їм дахом над головою та грошима. Цей зв'язок – між московською правозахисною інтелігенцією та українським дисидентом – надзвичайно зблизив нас із Сапеляком.

Степан був людиною абсолютно без апломбу, проте з палаючим серцем. Я пам'ятаю, як за ним, ще до офіційного визнання синьо-жовтого прапора, міліція буквально ганялася вулицями, аби той прапор відібрати. Саме через Сапеляка у 1989 році для мене особисто почав відкриватися репресований, але живий і непримиренний український Харків.

Крамничка Жадана, "Очаг" та нове покоління

Наступний етап цього відкриття для мене пов'язаний із Харківським літературним музеєм. Тоді, на початку 2000-х, він розпочався для мене з маленької книжкової крамнички на одну кімнату – "Крамнички Сергія Жадана".

Я ще не був детально знайомий із його творчістю, але годинами перегортав там часописи "Критика" та сучасні українські видання, ловлячи себе на думці: "Боже, як багато з цих скарбів я досі не знав!"

У 2007 році цей світ увійшов до гімназії "Очаг", де я викладав. Мої учні захоплювалися Жаданом, і я вирішив запросити поета до школи. Сергій відгукнувся миттєво. На тій зустрічі стався дивовижний епізод: наш учень Вася Скакун, який, попри російськомовне середовище, писав вірші виключно українською, вийшов читати свої рядки. У залі запанувала така тиша, що й діти, і сам Жадан слухали лише Васю. Сергій не просто похвалив юнака – він сприяв його першій офіційній публікації.

Тоді ж, восени 2007 року, під враженням від цього візиту Сергій Жадан написав есе під промовистою назвою "Над прірвою в житі". У ньому він згадував наш ліцей, розташований на околиці міста за кілька десятків кілометрів від кордону з "прірвою", та дітей, які посеред руїн колишньої "радянської оборонки" будували свій шкільний театр. Слова, якими Сергій завершив той текст, сьогодні звучать майже як пророцтво:

"Кожен сам вибирає, на оборону якої країни йому працювати. Але ось я познайомився з цими дивними людьми і мені чомусь хочеться їм ще і ще раз говорити: ви головне тримайтеся, добре? Тому що коли ви зламаєтесь, після вас може нікого більше й не бути. Тому що коли ви перестанете читати, писати просто не буде для кого. Тому, врешті-решт, що коли ви всі поїдете, у вашому театрі ніколи не буде аншлагу".

Це була яскрава ілюстрація того, як місто природно й органічно поверталося до рідної мови та шукало свої нові смисли – через живу поетичну енергію, підтримку молоді та усвідомлення того, яку саме країну ми тримаємо й обороняємо.

Європейський вимір і "харківський Хлєбников"

Моїм роздумам про тяглість цієї вільнолюбної традиції надзвичайно сприяло знайомство з Євгеном Захаровим – сином поетичної совісті Харкова Марлени Рахліної. Євген зробив колосальну справу для того, аби пам’ять про його матір, про Бориса Чичибабіна та дисидентський рух 50-70-х років не зникла. На сайті Харківської правозахисної групи (ХПГ) зібрано безцінний архів нашої свободи.

Для мене особливим символом того Харкова залишається Генріх Алтунян. Вірменин за походженням, радянський офіцер, інженер, людина, яка зовсім не починала свій шлях як опозиціонер. Але зустріч із генералом Петром Григоренком змінила його життя. Він двічі пройшов табори, провів роки в мордовських колоніях і на засланні, а після звільнення став одним із тих, хто будував уже незалежну Україну. Його біографія нагадує: шлях до свободи буває різним. Для одних він починається з національного самоусвідомлення, для інших – із особистого морального вибору. Але зрештою ці дороги сходяться.

Також мені випала честь спілкуватися з Олександром Алтуняном – сином дисидента й політв'язня Генріха Алтуняна. Олександр, який живе в Москві, займає принципову й безкомпромісну проукраїнську позицію.

І ось що дивовижно: ця харківська пам'ять сягає далеко за межі України. Зараз я живу в Чехії і щороку 21 серпня ходжу на заходи, присвячені пам'яті про вторгнення радянських військ у Чехословаччину 1968 року. Одного разу в Празі, у парку Голешовіце, де проходила виставка про боротьбу проти тоталітаризму, перше, що я побачив – був стенд, присвячений нашому харків'янину Генріху Алтуняну! Це було несподівано і неймовірно щемно: у Європі пам'ятають ім'я харківського дисидента, який боровся за їхню і нашу свободу.

Я стояв у празькому парку й думав про дивний парадокс. У Європі пам'ятають харків'янина Генріха Алтуняна як борця за свободу. А чи достатньо пам'ятаємо його ми? Можливо, саме в таких людях і прихована та нитка, що поєднує харківський авангард двадцятих років, дисидентів сімдесятих і сучасне покоління Жадана.

Згадуючи цю тяглість, я не можу не згадати й мого близького друга – російськомовного поета Іллю Рисенберга, який пішов із життя незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Ілля був знавцем єврейської культури, глибоко шанував юдейську традицію, але водночас був затятим українським патріотом. Ми разом ходили з ним на проукраїнські мітинги. Сергій Жадан якось жартома сказав, що кожній революції потрібен свій Маяковський і свій Велимир Хлєбников. Якщо Жадан став нашим Маяковським, то Ілля Рисенберг був саме харківським Хлєбниковим. Він чув і відчував мову так глибоко, як ніхто інший, поєднуючи філософську висоту з дитячою щирістю й наївністю.

І такі люди є в Харкові й сьогодні. Попри війну, в місті живуть і творять російськомовні поети, чиї вірші сповнені абсолютно патріотичного, проукраїнського духу. Вони є продовженням цієї ж лінії спротиву.

Замість висновку: Запрошення до дискусії

Я свідомий того, що мені можуть закинути: "Це не на часі! Навіщо згадувати російськомовних поетів чи дисидентів 70-х, коли триває війна, а в Літмузеї фокус має бути виключно на деколонізації та українському відродженні?"

Але ця стаття – не претензія на істину в останній інстанції. Це скоріше поштовх до відкритої, зрілої дискусії.

Тут варто розрізнити дві різні речі, які часто плутають. Мова – не тотожна імперії. Питання не в тому, якою мовою говорили ці люди, а в тому, проти чого і за що вони боролися. Українська деколонізація – це не про викорінення російської мови як такої, а про демонтаж імперської ієрархії, яка нав'язувала цю мову як єдино "культурну" й "престижну", відсуваючи українську на маргінес. Чичибабін, Мотрич, Рисенберг говорили російською – але саме цю імперську ієрархію вони й розхитували зсередини, кожним віршем, кожною відмовою від офіційної брехні. Забути їх в ім'я деколонізації означало б переплутати мову колонізатора з людьми, які нею говорили, але імперії не служили.

Харків – це місто вільної та багатомірної думки. Нищити чи викреслювати з пам’яті дисидентський, антирадянський Харків 70-80-х років лише через те, що він говорив російською – означає свідомо звужувати власну історію спротиву. Ці люди боронили людську гідність тоді, коли за це давали табірні терміни. Вони розхитували імперію, на руїнах якої постала незалежна Україна.

Наш Харків завжди був і залишається містом свободи. І чим краще ми розумітимемо глибокі, багаторакурсні джерела цієї свободи, тим міцнішим буде наше коріння сьогодні.

Тяглість свободи – це не лише пам'ять про окремих людей. Це пам'ять про місця, де люди вчилися говорити вільно. Харків раз по раз втрачав свої "кулемети", "балки", літературні кав'ярні й гайд-парки. Але щоразу створював нові. Можливо, саме в цьому і полягає його найголовніша риса: свобода в Харкові завжди знаходила собі новий простір.

P.S. Замість крапки: Про коріння, яке сягає глибше

Завершуючи ці роздуми, я свідомий того, що історія харківської свободи не починається ані з 1970-х, ані навіть із 1920-х років. Вона має значно глибше виміряне коріння.

Саме в Харкові наприкінці XIX століття у студентських колабораціях та громадах вперше залунало гасло "Слава Україні!". Саме тут працював Микола Міхновський, який у 1900 році виголосив доленосну маніфестацію "Самостійна Україна" – ідею безкомпромісної державної незалежності, яка тоді здавалася сучасникам божевільною, а сьогодні є нашою реальністю.

Цей текст – це перш за все мій суб’єктивний, прожитий досвід осмислення того, як етос свободи визрівав у 1970–80-х роках на моїх очах і за моєї участі. Але глибинні витоки харківського самостійництва XIX–XX століть – це окрема, велика й надзвичайно важлива тема, яка ще чекає на своє подальше розгортання.

Читайте також: Імена видатних філологів на мапі Харкова