Не забрати свято, а повернути його: яким може бути День Харкова

П'ятий рік поспіль, попри війну, попри ракети й КАБи, місто відчайдушно й щиро тримається за це свято. Це не показова бадьорість, а справжня радість і справжня любов до міста.

Саме тому цей текст – не повчання і не спроба сказати харків'янам, як і коли їм святкувати. Це радше роздум уголос: коли бачиш стільки живої, щирої енергії довкола однієї дати, варто замислитися: а чи не заслуговує ця енергія на те, щоб знайти собі більш точну адресу в календарі? Нижче – лише пропозиція подумати над цим разом.

Харків – місто-фронтир. Місто, яке сьогодні стоїть на межі вільного світу і російської агресії. Місто науки, університетів, підприємництва, мистецтва і тієї особливої свободи, яка зробила Харків одним із головних осередків українського авангарду.

Саме тому Харків заслуговує на чесне ставлення до власної історії.

Сьогодні варто поставити просте запитання: чи справді 23 серпня має залишатися Днем Харкова?

Це запитання не про те, щоб забрати у харків'ян свято, і не про те, щоб знецінити любов до міста, пов'язану саме з цією датою. Йдеться про інше: чи не настав час розвести різні історичні смисли, які за останні десятиліття опинилися в одному дні?

Бо Харкову не потрібно менше свят. Йому потрібні чесніші свята.

23 серпня – дата, яка має інший зміст

Для багатьох харків'ян 23 серпня давно асоціюється насамперед із Днем міста. Але ця дата має ширший український і європейський контекст.

23 серпня – День Державного Прапора України. Того ж самого дня Європа вшановує пам'ять жертв сталінізму та нацизму: 23 серпня 1939 року СРСР і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа, таємні протоколи якого поділили Центральну і Східну Європу на сфери впливу. Тому Європейський парламент визначив цей день Днем пам'яті жертв двох тоталітарних режимів.

Для Харкова, який пережив і сталінські репресії, і нацистську окупацію, а сьогодні протистоїть новому імперському насильству, цей контекст особливо значущий. У день, коли Україна вшановує прапор, а Європа вшановує пам'ять про тоталітаризм, Харків передусім святкує День міста. Це парадокс, вартий уваги.

Харків пам'ятає: три місця, три трагедії

Цей європейський контекст для Харкова не абстракція. Місто зберігає власні місця пам'яті, які й досі чекають на гідне вшанування.

У Парку Пам'яті (колишньому Комсомольському парку, на Академіка Павлова, 131) поховано близько 7 тисяч жертв, розстріляних у катівнях харківського НКВС на вулиці Чернишівській в 1937–1938 роках. Неподалік – два хрести над рештками жертв Голодомору 1932–33 років, серед них діти, що померли від голоду в робітничих бараках. Загалом за роки сталінізму в Харкові загинуло, за оцінками, близько 17 тисяч жертв політичних репресій, ще понад 10 тисяч поховано у 6-му кварталі Лісопаркової зони. У Дробицькому Яру нацисти розстріляли від 16 до 20 тисяч євреїв. Жертви Голодомору по Харкову й області оцінюються майже у 250 тисяч людей.

Міськрада ще 2007 року ухвалила рішення побудувати меморіал на місці Парку Пам'яті. Меморіалу немає й досі – лише пам'ятний камінь, встановлений 1990-го, з написом про монумент, якого так і не з'явилося.

Роками 19 травня, у День пам'яті жертв політичних репресій, і 23 серпня, у День пам'яті жертв тоталітарних режимів, харків'яни приходили і продовжують приходити до цього місця. Це вже стало традицією – не спущеною згори, а виниклою знизу, з ініціативи громадянського суспільства.

Саме тому питання про 23 серпня – це не питання "або-або". Місто вже має свою практику пам'яті. Йдеться лише про те, щоб дати їй нарешті окремий, гідний день у календарі замість того, щоб вона губилася в тіні міського свята.

Що насправді сталося з 23 серпня 1943 року?

23 серпня 1943 року традиційно вважається днем визволення Харкова від нацистських окупантів – того дня Москва дала салют на честь звільнення міста.

Але історія боїв складніша. Бєлгородсько-Харківська наступальна операція тривала з 3 по 23 серпня 1943 року, а бої на околицях міста – до кінця місяця. Дослідники Харкова звертають увагу, що окремі частини міста та прилеглі території звільнили вже після 23-го: Нову Баварію – 29 серпня, а мітинг з нагоди визволення Харкова відбувся 30 серпня.

Питання не в тому, "правильна" дата 23 серпня чи "неправильна". Питання інше: чи повинна складна й дискусійна дата завершення воєнної операції бути водночас головним святом самого міста?

Традиція, якій лише кілька десятиліть

Багато хто сприймає 23 серпня як День Харкова, який існував "завжди". Це не так.

День міста почали відзначати лише 1987 року – тоді датою було 20 вересня, і так тривало до 1996-го. Лише 1997 року День міста об'єднали з Днем визволення, і так з'явилася нинішня конструкція 23 серпня.

Тобто йдеться не про багатовікову традицію, яку неможливо торкати. Дата Дня Харкова вже змінювалася, а отже, її можна обговорювати й сьогодні. Спокійно, без взаємних звинувачень і без спроб довести, що хтось "неправильно любить Харків".

Коли місцеве свято затуляє державне

Є й інша проблема. Роками 23 серпня у Харкові відзначали масштабно, а вже наступного дня, 24 серпня, наставало головне державне свято – День Незалежності. Місто витрачало емоційний ресурс на власне свято напередодні свята всієї країни.

Це не означає, що міський патріотизм щось погане. Навпаки: харківський патріотизм – одна з найсильніших складових української ідентичності. Але місто не повинно, навіть мимоволі, конкурувати з державою за увагу, особливо сьогодні, коли Харків сам став символом опору.

А чи не забагато змін під час війни?

Тут напрошується заперечення: навіщо перекроювати календар свят, коли місто щодня під ударом? Хіба це не час триматися за все звичне?

Відповідь у тому, що саме звичне тут і є проблемою.

Нинішня дата Дня міста – конструкція 1997 року, яка поєднала міське свято з датою визволення Харкова.

Ця конструкція успадкувала радянську логіку, в якій військова перемога ставала центральним елементом міського святкування. Розвести ці смисли – не примха мирного часу, а якраз воєнна робота: відрізняти пам'ять від параду, місто від держави, факт від міфу. Це те, що Харків уже вміє робити краще за багатьох.

Яким може бути новий календар Харкова?

Можна дати кожному смислу власний день.

23 серпня – День Прапора, пам'яті та європейської солідарності. День синьо-жовтого прапора і пам'яті всіх жертв тоталітаризму – тих, хто загинув від сталінізму й нацизму, і тих, хто гине сьогодні від російського імперіалізму. День тиші, лекцій, виставок, документального кіно.

24 серпня – День Незалежності України. Харків святкує разом із Києвом, Львовом, Одесою, Дніпром, Запоріжжям... – усією країною, без потреби напередодні викладатися на власне свято.

30 серпня – день пам'яті про визволення Харкова. Якщо зберігати пам'ять про 1943 рік, її варто відокремити від міського свята і говорити про ту історію такою, якою вона була, а не спрощувати до радянського святкового міфу.

Вересень – День Харкова. 20 вересня або найближча неділя – дата, вже пов'язана з Днем міста у 1987–1996 роках. Після літа повертаються студенти й школярі, починається новий сезон. І головне – День Харкова перестає бути похідним від дати військової операції 1943 року. Він стає святом самого міста: його людей, культури, науки, свободи, майбутнього.

Харків має право на власне свято

Можливо, саме під час великої війни особливо важливо навчитися розрізняти пам'ять і святкування. Пам'ять не повинна перетворюватися на шоу. Свято не повинно бути продовженням радянського календаря. А міська ідентичність не повинна конкурувати з українською.

Харків уже довів, що може бути водночас дуже харківським і дуже українським. Тепер він може довести ще одне: що місто здатне чесно переосмислювати власну історію, не боячись змінювати навіть те, що здавалося незмінним.

Питання про 23 серпня – не про те, чи любимо ми Харків. Якщо ми справді його любимо, маємо право повернути йому власне свято.

А саме та енергія, яку ми бачили на вулицях цьогоріч 23 серпня, – жива, щира, і насамперед молода, – заслуговує на власний вересневий день. День, вільний від воєнної й меморіальної ваги. День, який належить тільки місту і тим, хто нестиме його в майбутнє.

Не забрати. Не скасувати. А саме – повернути.

Читайте також: Феномен "Одіссеї": Чому світ знову шукає шлях додому