"Мам, не плач, я вдома! Усе, ми разом!" – згадує перші слова 15-річної доньки Діани, яка повернулася з так званого російського відпочинку, мешканка села Зибине Вовчанського району Харківської області Тетяна.

Діана виїхала з Вовчанська до російського дитячого табору в Геленджинку Краснодарського краю 19 серпня 2022 року. Як казали організатори, це нібито був останній заїзд, хоча насправді дітей продовжували вивозити і після цієї дати. Того дня тільки з Вовчанська на росію відправили більше 150 дітей.

Депортація дітей на Харківщині

За даними керівника Харківської обласної прокуратури Олександра Фільчакова, із Харківської області під час всього періоду окупації на росію вивезли 561 дитину. Крім цього, за словами прокурора, із комунального закладу "Куп'янська спеціалізована школа" без будь-якого дозволу та відома батьків росіяни вивезли 13 дітей.

"Що стосується шкіл-інтернатів, спеціалізованих шкіл, є у нас свідчення, що до цих закладів, коли вони перебували на окупованих територіях, приїжджали якісь посадові особи з Російської Федерації, вони проводили тренінги цих дітей. Дітей, які, скажімо так, давали великі показники розвитку, забирали, а інших, які мали якісь вади, залишали", - сказав Фільчаков.

Прокурор підкреслив, що зараз триває розслідування за чисельними фактами викрадення росіянами дітей у Харківській області. Дітей також намагаються повертати з Росії.

Олександр Фільчаков / Фото: Парламент.юа

Історія 15-річної Діани

Дівчина перебувала в самому таборі в Геленджику 17 діб, одразу після початку українського контрнаступу, на початку вересня 2022 року, школярам повідомили, що додому їх не повезуть, "тому що зайшли ваші".

За словами Діани, яка зараз мешкає в Харкові, одразу після заїзду в табір у всіх забрали телефони нібито для того, щоб діти відпочивали, трубки видавали раз на день на приблизно 30 хвилин. Однак про це завчасно ані батьків, ані дітей не попереджали. "Діти плакали, кричали криком, дайте батькам подзвонити. Відповідь: ні. Сказали: ви на відпочинку, так що без телефонів. Але я не віддала. Вожаті заходили з коробочкою телефонів, я у дівчат швидко зібрала телефони та поклала у коробку, вожаті не рахували, і в мене залишився мій телефон", - говорить вона.

Школярка згадує випадки агресії російських вожатих особливо щодо молодших дітей. За словами Діани, до деяких дітей вожаті висували дискримінаційні вимоги. "Щоб про Україну ані слова. Щоб російською розмовляли. Щоб українською не було жодного слова. Чому? Тому що ви знаходитися в росії, в російській федерації, - згадує вона перебування в таборі. – Вожаті дітей дуже принижували. Дуже-дуже. Уявіть, зайти до дитини, до Каті, та сказати: "Ти додому не поїдеш, ти поїдеш у дитячий будинок". Цій дитині 11 років. Це реально було для неї дуже сильно, вона до мене прийшла, сильно плакала, я навіть заспокоїти не могла".

За словами Діани, наприкінці серпня – на початку вересня в таборі було холодно, діти хворіли. Однак, незважаючи на хворобу, їх змушували ходити на дискотеки та інші заходи й забороняли залишатися в кімнатах. "В принципі там були кондиціонери, але нам їх не дозволяли вмикати. Нас водили на дискотеку, було дуже холодно. Ми з дівчатами просили кофти у вожатих: немає, ідіть так. Ми кажемо, що ми хочемо залишитися в корпусі, бо дуже холодно. Ні. Хоча в нас була температура. Із температурою 40 мене змушували на дискотеку йти. Я кажу, мені погано, я не можу. У відповідь: "Встала та пішла!", - говорить школярка.

Діана також зауважує, що російські журналісти намагалися постійно знімати сюжети з українськими дітьми про нібито їх чудовий відпочинок: "Так, постійно. Це було постійно. Вони за нами просто добами ходили. Змушували дітей на питання відповідати. По-перше, вони питали, як ви ставитеся до росії, до російського народу. Я в цьому участі не брала".

За її словами, деяких дітей нібито справді планували передати до дитячих будинків на всиновлення.

У росію за донькою їздив її батько Микола, він із самого початку виступав проти того, щоб відправляти Діану в табір. Чоловік каже, що після початку українського контрнаступу росіяни почали закривати кордон. В останній день він встигнув перетнути ще відкритий кордон і поїхав у Геленджик. Перша зустріч, згадує батько, пройшла дуже емоційно: "Вона плакала, не припиняючи. Вона рада дуже була. Коли їхав туди, вона кожні 20 хвилин дзвонила: "Папа, де ти? Папа, де ти?", - говорить Микола.

За його словами, в таборі було дуже багато дітей. Були й такі, хто не знав, де їхні батьки. Коли забирав дитину, ніхто ніяких умов не ставив. Микола згадує, що набагато важчим виявився шлях до України, оскільки після контрнаступу ЗСУ росіяни перекрили переходи на кордоні на півночі Харківської області. Через це Діані з батьком довелося провести в Бєлгороді та Шебекіно майже 2 тижні, очікуючи своєї можливості.

Микола згадує, що в один день пішла чутка, що в Шебекіно можна буде перейти на територію України. На кордоні були близько 3 годин, там працівник ФСБ перевіряв телефони, проводив допит. Доводилося випрошувати дозволу повернутися в Україну.

Батьки Діани - Тетяна та Микола / Фото: Думка

За словами Миколи, йому наполегливо пропонували залишитися в росії, однак він повідомив, що в Україні на його вихованні перебуває ще двоє маленьких онуків. Російські військові тоді запропонували йому сходити за онуками та повернутися назад, однак на цей час, "щоб не обманув", хотіли залишити 15-річну Діану з ними. "ФСБ-шник перевіряв, телефони рив. Я сказав, що в мене там ще двоє діток. Коля як раз хворів. Я сказав, що поїду, заберу діток і повернуся назад. А він каже: "Залишай доньку свою". Він так і сказав, залишай її тут, щоб ти повернувся, щоб не одурив", - говорить чоловік.

На це батько не погодився. Тоді російські військові, на переконання Миколи, почали залякувати наявністю по дорозі замінованого поля та обстрілами кожні 4 хвилини. "Все-таки він нас відпустив. Вони мішки нам на голову вдягнули, вивезли за митницю і сказали: "Йдіть". Здорово бомбили, як ми йшли", - говорить Микола і додає, що з донькою пройшов приблизно 12 км пішки до першого українського блокпосту, де стояла мати Тетяна.

Микола згадує, що в цей же час на кордоні до України ще намагалася потрапити жінка з дитиною, однак їх залякали розповідями про постійне бомбардування та мінне поле, і вони відмовилися повертатися.

Тетяна картає себе, що вмовила чоловіка відправити Діану до російського табору. "Я пам'ятаю перші слова Діани. Я лежала під домами, коли бомбили. Чую, хтось кричить: "Хлопці-хлопці". Почула голос дитини. Я бігом по посадці поповзла. Вона мене обійняла. Я просто плакала, вона мене обійняла, вона казала: "Мам, не плач, я вдома, усе, ми разом!" А в самої, видно було, що вона сльози тримала", - каже Тетяна, додаючи, що в момент першої зустрічі почався обстріл і міна впала в кількох метрах від неї.

Тетяна прямо називає вивезення українських дітей до росії злочином і вимагає найбільш жорсткої кари для організаторів цього. "Це не те, що злочин. Їх треба роздирати усіх, тим більше за наших дітей. Діти самі просилися. У мене дитина на третій день почала плакати. Це всі знали. Це знущання над дітьми, над нашими дітьми. Як це можна, взяти дитину і забрати. Я би кожного зубами рвала. Щоб і їхні діти, і вони пройшли через те, через що пройшли ми. Дітей тільки шкода", - говорить Тетяна.

Вовчанський заїзд

У місті Вовчанськ ми знаходимо ще одну родину, діти із якої тривалий час перебували в росії під приводом відпочинку. 46-річна Ірина погодилася тільки телефоном розповісти історію 7-місячного перебування доньок 12-річної Анастасії та 11-річної Ксенії в росії. Від особистої зустрічі жінка категорично відмовилася та наполегливо попросила не вказувати прізвища.

"Тоді ми були окупованою територією. У місті побачила оголошення, що пропонується дітей відправити в Геленджик на 21 день. Безкоштовно. Оголошення вивісив наш відділ освіти. Звернулася я у відділ освіти, поцікавилася, що для цього потрібно. Вони надали перелік документів. Пояснили, що діти їдуть на 21 день у Геленджик, у санаторій", - згадує Ірина.

28 серпня о 6:00 з центральної площі у Вовчанську був виїзд 4 шкільних автобусів, виїхали 99 дітей. Дітей довезли до російського кордону, де пересадили зі шкільних автобусів у комфортабельні великі автобуси. Жінка запевняє, що діти були постійно на зв’язку по телефону, крім 2,5 тижнів, коли у Вовчанську після контрнаступу зникала мобільна мережа. Ніхто в дітей телефони не забирав.

Однак коли у Вовчанську зник зв'язок, дітям в таборі показали відео про бомбардування міста, тому Анастасія та Ксенія дуже боялися, що їхні батьки загинули. "Перше, що я почула, коли зв’язалася з дитиною. Вона дуже плакала і кричала: "Мамусю, слава Богу, що ви живі!" Їм у цей момент, коли в нас не було зв’язку, показали, що Вовчанськ розбомбили. Вони дуже боялися, що ми загинули. Це було дуже страшно. Це в таборі дівчина якась принесла їм відео з "Ютуба" і показала, що Вовчанськ розбомбили", - згадує Ірина.

Водночас, жінка запевняє, що до дітей було дуже хороше ставлення, волонтери і керівництво Краснодарського краю подарувало їм велику кількість речей і техніки. Харчування та побутові умови були на високому рівні.

За всі 7 місяців перебування в росії дівчата були в Геленджику (24 доби), Анапі (близько 3 тижнів), Єйську (до 24 березня 2023 року) та Воронежі (з 24 березня по 3 квітня). Ірина особисто з ще кількома українськими жінками через Польщу та Білорусь їздила за дочками в росію. Забрала дітей тільки 3 квітня 2023 року.

Ірина визнає, що родині пропонували залишитися в росії, а весь візит на території рф супроводжували працівники ФСБ.

"Зустріч була для нас хвилююча. Нас трошки залишили у спокої, поки ми заспокоїмося. А потім нам запропонували…. Ну, як вам пояснити. У принципі була пропозиція залишитися в росії. Статус біженця. Я відмовилися. Вдома і рідні стіни допомагають. Нехай тут у Вовчанську й бомблять, але тим не менше, ми вдома. Зараз ми біженці, а через два дні незрозуміло, чим це закінчиться для нас, - говорить Ірина. – Зв'язувалися з нами ФСБ-шники. Мене зустрічали саме представники, тому що ФСБ-шники вели до кінця. Я не скажу, що супроводжували, але я бачила, що вони за нами їдуть".

Ніяких вимог для зустрічі з дітьми Ірині не висували. "Я тільки підписала, що не маю ніяких претензій щодо здоров'я та стану своїх дітей, щодо санаторію, де вони знаходилися. Ми ледве стримували сльози, крики радості. 7 місяців не бачити, ви можете уявити, що це", - говорить вона.

Із росії в Україну з дітьми вже виїжджала група з 14 жінок: 12 – із Херсонської області, 2 – з Харківської області. Діти з Херсонської області перебували в таборах у Криму. Ірина зі спілкування з жінками, чиї діти були в таборах у Криму, знає, що там змушували співати гімн росії. "Я скажу, що вони були здивовані, коли мої діти розповідали, що в них стільки подарунків, стільки всього. Ті були здивовані, тому що в них такого не було. Наскільки знаю, у них був набагато жорсткіший графік. У них і зарядка була, і гімн (росії – ред.), і все. Тобто жорстко було у Криму. Я у своїх питала, чому вони такого не розповідали, а вони кажуть, що в нас такого не було", - говорить вона.

Жінка запевняє, що ніхто в росії з інших дітей про допомогу не просив. Однак, за її ж словами, вона не мала змоги у Воронежі потрапити в санаторій, де перебували діти, тому що він був закритого типу без доступу батьків. "У санаторій нас не пустили, тому що санаторій закритого типу, батьків туди не пустили. Коли я спілкувалася з дітьми, я так зрозуміла, що це санаторій для біженців із України. Там багато було українців наших", - сказала вона.

Питання, чи були в санаторії українські діти, які не знали, де їхні батьки, Ірина переадресовує Анастасії. Та коротко відповідає: "Так. Брат і сестра не знали, де їхні батьки. Їх вивезли".

Вовчанськ після обстрілу / Фото: Арміяінформ

Додому у Вовчанськ родина повернулися 12 квітня 2023 року. Ірина не вважає цю ситуацію викрадення чи депортацією дітей. "Я скажу, що це не викрадення. По-перше, я сама дала згоду. Я не вважаю, що це викрадення. Я б могла їх і раніше забрати, але з тим станом, який був у нашому місті, взимку я їх не могла привезти, у нас немає газу, немає води, взимку світло вмикали тільки по годинах. На той момент я вважала, що там їм буде краще, нехай мене вважають, не знаю ким", - говорить вона.

Ніяких фізичних і психологічних наслідків для дітей не було. "Єдине, що коли вони повернулися сюди, коли побачили руйнування, вони були шоковані. Вони просто не очікували цього. Коли вони це побачили вживу, коли пройшли по Вовчанську. "Мамо, невже це росія?" Зараз вони в шоці від того, що це зробила росія. У нас розбито все повністю, - говорить Ірина. – Їх це шокує. Вони досі не можуть зрозуміти, чому так відбувається. Вони досі здригаються, коли ці постріли. "Мамо, невже росія? Ми ж там були, там все було спокійно. Чому так, чому росія нас б'є?" А я не знаю, що їм відповісти".

Парламентська Асамблея Ради Європи про депортацію дітей в Україні

27 квітня 2023 року ПАРЄ визнала, що депортація українських дітей до Росії має ознаки геноциду.

"Є важливий політичний результат у Страсбурзі. На сесії Парламентської асамблеї Ради Європи ухвалено резолюцію, якою визначається, що депортація росією українських дітей містить ознаки геноциду. Це перше визнання такого факту на рівні такої високої міжнародної організації, що об’єднує держави нашого континенту. Якщо говорити практично, це рішення суттєво допоможе нашій глобальній роботі по притягненню Росії та її посадовців, включно з керівником держави-терориста, до відповідальності саме за геноцид, геноцидну політику проти України. Депортація українських дітей – це один із цілком продуманих елементів в намаганні росії стерти ідентичність нашого народу, знищити саму сутність українців. Це свідомий злочин геноциду, вчинений російськими посадовцями. Саме так це має кваліфікуватися політично і юридично", - прокоментував рішення ПАРЄ президент України Володимир Зеленський.

Він підкреслив, що Україна продовжує робити все, щоб всі депортовані діти були повернуті на батьківщину. "Нам достеменно відомі дані майже 20 тисяч дітей, які були вивезені і розпорошені по різних регіонах держави зла. Але очевидно, що це лише частина значно масштабніших злочинних дій. Таких дітей може бути значно більше", - наголосив Зеленський.

Президент наголосив, що на прикладі росії колективна Європа має показати "усім потенційним джерелам такого ж зла, що безкарності більше ніколи не буде, а вироки за геноцид будуть".

Депортація з Харківської області

Уперше ми дізналися про вивезення українських дітей в росію для нібито відпочинку в таборах на Чорному морі у вересні 2022 року, коли після деокупації потрапили до Балаклії. Там до журналістів підходили кілька жінок, які втратили зв'язок із вивезеними дітьми та просили розголосу про цю ситуацію.

Вивезення дітей на територію росії з окупованих районів Харківської області відбувалося як зі згодою батьків, так і без згоди. Однак у будь-якому разі закон трактує такі дії окупаційної влади як злочин.

Майже в усіх кейсах про вивезення дітей із України простежуються спільні риси. Їх використовували для створення пропаганди, ЗМІ постійно знімали відповідні сюжети. Варто розуміти, росіяни, створивши нестерпні умови існування на тимчасово окупованих територіях, заманювали дітей та їхніх батьків на свою територію під приводом полегшення та набагато кращого життя. Крім цього, майже всім громадянам України, яких вдалося заманити на територію росії, наполегливо пропонували отримати російський паспорт чи залишитися у статусі біженця. До деяких дітей застосовувалися дискримінаційні вимоги за національною ознакою та психологічний пресинг (спив гімну росії, змушування говорити російською тощо).

До того ж, перетин дітьми кордону відбувався незаконно, оскільки через захоплення території українські органи влади не мали можливості контролювати цей процес.

Водночас, деяких дітей віддавали неохоче. Дітей, які не знали, де їхні батьки, розподіляли без згоди законних опікунів по інтернатах і могли незаконно передати на всиновлення, що підтверджується випадком з російським дитячим омбудсменом Марією Львовою-Беловою, яка всиновила дитину з України і за це Міжнародний кримінальний суд видав ордер на її затримання.

На сьогодні всі провадження про депортацію українських дітей, у тому числі з Харківської області, об’єднані в одне та розслідуються на національному рівні. До розслідування підключилися інтернаціональні органи, у тому числі й Міжнародний кримінальний суд.