Два роки великої війни: Які висновки зробили мешканці Харкова

Повномасштабне російське вторгнення, яке в Харкові розпочалося рано вранці 24 лютого 2022 року, змінило геть усе. Харків'яни безпосередньо відчули на собі так звану "братську любов" народу, зокрема, бєлгородців, які до 2014 року взагалі все краще, що в них ставалося в житті (похід до стоматолога, відвідування ринку "Барабашово", крафтові броварні та ковбаса відомого місцевого м'ясокомбінату), пов'язували з Харковом.

Несподівана злоба росіян запустила в Харкові українізаційні процеси, про необхідність яких пасіонарна частина населення говорила десятиліттями. Мешканці міста кардинально змінили свою думку і щодо північних сусідів, і щодо своєї держави, і щодо цінностей, які справді мають значення у житті.

Видання "Думка" вирішило поцікавитися в харків’ян, які в них почуття та основні висновки за підсумком двох років повномасштабного вторгнення так званої рф в Україну.

Віталій: "Так, зараз важко. Так, ще якісь період часу це займе. Але оптимізму більше, тому що, побачивши все це, не тільки я, але ї всі люди навкруги, вони зрозуміли, що їм потрібно і куди рухатися далі".

Олена: "Усі терплять і чекають, коли це все закінчиться. Бо люди гинуть. Чоловіків немає. Жінки розбіглися. Україна спорожніла. Усе залежить від уряду, куди воно вирулить. Якщо так все продовжуватиметься далі, ніякого немає оптимізму. Бо народ не повернеться. Хто загинув – не повернути. Хто розвиватиме економіку, сплачуватиме податки, не зрозуміло. Залишились пенсіонери, діти. Війна закінчиться – люди повертатимуться. Принаймні харків'яни точно. Ми самі виїжджали до Голландії. Ми повернулися. І я, і двоє моїх дочок повернулися. Бо ми любимо Харків. Ми його будемо підтримувати".

Марина: "Я хвилююсь, що це дуже швидко не скінчиться. Ми всі знаходимося в такій стресовій ситуації. Із одного боку, моральне виснаження, з іншого боку, життя продовжується і необхідно якось адаптуватися до цих реалій. Вірити, що найближчим часом це вже закінчиться і усі хлопці наші повернуться додому".

Лілія: "Змінилося наше наша оточення. Змінилися наші вподобання, наші погляди на майбутнє. Тепер все буде інакше, вже не буде, як було. Але ми змирилися і готові до цього. Бо це мало статися. Ми перейшли на українську мову. Хоча ми дуже добре її знали, ми спілкувалися російською вдома. Серед нашого оточення відсотків вісімдесят перейшло на українську мову. Вони зрозуміли, в якій країні вони живуть. Вона найкраща. Почали цінувати те, що до війни ми не цінували. Як українські якісь погляди, так і просто звичайні речі, які до цього в нас були частиною нашого життя. Ми ніколи не думали про світло, про інтернет, про здоров’я. Особисто мій рідний брат воює на війні. Зараз він в Харкові знаходиться в лікарні, бо отримав поранення. І для нас перемога – це якщо він живий і здоровий повернеться до батьків і своєї дружини".

Лідія: "Більш згуртувалися, стали один одному допомагати. Все. А ми стали більше цінити родинні зв’язки. Тому що дуже рідко буваємо разом і те, коли ми збираємося, ми насолоджуємося тим, що ми разом".

Дмитро: "росія сюди вкладала гроші, бо бачила Україну як буферну зону. А коли почали її відсувати… Ще такий момент був, що ми почали випереджати їх за рівнем та темпами економічного розвитку та рівнем соціального розвитку суспільства. А коли твій сусід, який бідніший за тебе і починали майже з одних стартових позицій дев'яностих років, виривається вже на рівень розвинених держав. Нехай і тяжко, і складно. Незважаючи навіть на те, що вони ціпки в колеса ставили, всовуючи в політичний істеблішмент наш своїх представників, цілі яких тільки в цьому й полягали. Не на благо, а всупереч ми їх обганяти починали. І, природно, населення це бачило і керівна ланка. З'являлися закиди. "Ну раз нас обганяють, значить, треба взагалі зробити так, щоб вони не обганяли. Поглинути їх".

Лілія: "Не гірше, але похитнулося щось таке важливо, розумієте? Бачення мого життя особисто. Є трохи невпевненість в завтрашньому дні".

Сергій: "У кожному поколінні війна – це якась неминуча частина, я так приблизно аналізував історію. Шкода. Мені, якщо чесно, більше шкода покоління маленьких дітей, які позбавлені навчання, освіти, виховання. Мені шкода розбиті сім'ї, які з тих чи інших причин просто не витримали такої напруги. Хто винен? Я просто сповнений жахом від того народу, від їх мислення. Які вони звірі. Просто звірі. А щодо цього придурка, ну це чистому вигляді посланник сатани, якийсь. Маніяк, вбивця. Це для мене якась нація не знаю. Як якісь дикі племена, які смажать на рожні своїх же одноплемінників. У 2024 році, я думаю, що це ще не кінець. Вона може змінити фазу своєї гостроти. Але особисто я думаю, що нам доведеться, швидше за все, цієї весни щось переживати дуже погане".

Вадим: "Більше на українську перейшов, більше знайомих підтягнув, більше всього українського почалося в житті. Я став волонтерити, став всюди їздити, допомагати, щось купувати. Переоцінка життя сталася дуже висока. Ти розумієш: ти можеш втратити все. Життя – це головніше. Треба волонтерити далі, а потім йти у військо".

Тетяна: "Треба йти далі. Рухатись за своєю метою та не боятися. Бо ми не знаємо, що буде завтра. Є розуміння того, що ми разом, ми – нація. І ми повинні зберігати наші традиції, нашу Україну. Те, що ми построїли, те, що ми її збудували, - це наше і нам це треба берегти".

Читайте також: Скасування виплат ВПО: Як живуть переселенці в Харкові

Ракетні обстріли Харкова: Як реагують люди на злорадство мешканців Бєлгорода

Ракетні удари росії: У яке місто хотіли би переїхати мешканці Харкова