"Зараз гірше, ніж у 2022 році": До Харкова прибувають нові біженці

Російська армія о 5-й ранку 10 травня знову вторглася до Харківської області, змітаючи на своєму шляху всі населені пункти.

"Я думаю, ми вистоїмо. Вистоїмо. Я вже що, я своє вже відстояла. А молодь наша вистоїть. Українці сильні та працелюбні", - втішає сама себе 83-річна Лідія Іванівна із села Вовчанські Хутори Харківської області, що за 2 км від кордону із Росією. Бабуся повільно та дбайливо у двох руках несе від волонтерів картонну тарілку з кашею своєму випадковому знайомому та "другу по нещастю" – 86-річному евакуйованому з Вовчанська чоловіку-інваліду. Він взагалі ні з ким не розмовляє, бере тарілку і починає їсти.

Росіяни відкрили нову лінію фронту на півночі Харківської області. Від окупації та неймовірно сильних обстрілів із і так майже порожніх сіл на кордоні почали тікати люди. Їх волонтери та поліція привозять до Харкова, до регіонального центру для переселенців. Тут людям дають усе необхідне, годують та розселяють у гуртожитках міста та безпечних частинах області. За два дні до будівлі колишньої школи у спальному районі на околиці Харкова привезли вже майже 3 тисячі осіб, майже всіх записали та вже розселили. І в основному це люди похилого віку, інваліди та багатодітні сім'ї.

Нині подвір'я школи більше схоже на великий вокзал. Навколо просто на траві чи на шкільних стільцях сидять люди з тим, що вони змогли врятувати від російських бомбардувань. Лідія Іванівна каже, що встигла забрати лише маленьку сумку з особистими речами. Її з-під обстрілу вранці 11 травня забрав племінник, який працює у поліції. На збори речей було лише 2 хвилини.

"Я переживала, коли виїжджали, бо настільки сильно бомбили, настільки сильно стріляли. І з літака бомбу скинули. Але, слава Богу, виїхали. Від села нічого не залишилося. Розбили все. Я й не знаю, що вони там ще б'ють. Уже немає нічого. Хто знає, за що вони так з нами. За те, що ми годували їх. Вони їздили до нас до Вовчанська за всім: і за картоплею, і за огірками. У них нічого немає. Я не знаю, як їх назвати. Не люди!” – із гіркотою каже самотня жінка, яка у 83 роки залишилася бездомною.

Евакуйовані з півночі Харківської області люди реально налякані, і, схоже, від страху та з надією на те, що їм допоможуть, відповідають на всі запитання кожного журналіста. Їм нема чого приховувати, люди залишилися без нічого, лише з кількома сумками особистих речей та домашніми тваринами. Примітно, що незважаючи на заяви російської пропаганди та незважаючи на близькість до Росії, абсолютно всі евакуйовані з півночі Харківської області говорять українською мовою. Навіть для Харкова це дивно.

44-річну Тамару з трьома дітьми та 76-річною мамою привезли до Харкова волонтери із села Білий Колодязь, що приблизно за 15 км від кордону. Жінка каже, що останні дві доби ніхто не спав, з 10 травня, коли росіяни знову вторглися, село було під постійними бомбовими ударами. "Зараз гірше, ніж у 2022 році. Прильоти, розруха. Дуже небезпечно. Дуже злякалися діти. Вони плакали, вони собі не знаходили місця, їх трусило", - сумує вона.

Із дому сім'я встигла забрати лише особисті речі та трьох кішок, одну вагітну. Маленьке кошеня на прізвисько Соня під курткою тримає старший син, 17-річний Сашко. Хлопчик не хоче будити кішечку і спочатку відмовляється показати її, але мама наполягає. "Будете самі потім заспокоювати", - бурчить, як усі підлітки, хлопець, але дає сфотографувати Соню.

Усередині приміщення школи людей реєструють. Тут велелюдно і пахне літніми людьми, більшість із присутніх тут – це люди віком понад 70 років. Багато хто з них на милицях. Але ніякої штовханини і лайки немає. Усі спокійно чекають на свою чергу. Деякі люди похилого віку просто сидять і плачуть, з ними намагаються працювати психологи волонтерських організацій та рятувальники.

Зовні вибивається з юрби людей 85-річна жінка на інвалідному візку. "Я бабуся Олена", - представляється жінка. Незважаючи на безпорадність, у неї дуже чисте та світле обличчя. Жінка говорить спокійно і без суєти, як уміють тільки люди в дуже похилому віці та здоровому глузді. Олена із міста Вовчанськ, вона вже три роки прикута до інвалідного крісла після перелому стегнового суглоба.

"Сьогодні біля двору, коли сідали в машину, один, а потім другий раз вибухнуло. І всю ніч стріляли. Виїжджала, до цього плакала три дні. Залишилися собачки, котик, хата, ванна була в мене. Але там не можна жити. А вмирати не хочеться такою смертю. Що ж ми їм таке зробили, щоби з нами так поводилися? Небезпечно думати, чи дочекаємось спокою. Скільки діточок загинуло, скільки воїнів загинуло", - з нестерпним спокоєм каже бабуся Олена.

52-річний Сергій із села Біла Криниця підтверджує, що росіяни скидають авіабомби на житлові квартали, на його вулиці через такий обстріл зруйновані майже всі будинки. "Обстріли дуже сильні. У 2022 і 2023 році у нас було тихо. Але останні два дні кошмар був. Половину вулиці розбило керованою авіабомбою", - каже він.

Усі опитані хочуть повернутись додому, але лише якщо переможе Україна. Ніхто жити у російській окупації не хоче. Тим часом російська армія залучає резерви та бронетехніку, щоб розширити свій плацдарм. Просто у ці хвилини українські військові намагаються зупинити просування окупаційної армії Росії біля села Глибоке поряд із Липцями та у Вовчанську на півночі Харківської області. Там триває запеклий бій. Тим часом у місті Харків затишшя. Скоріш за все, перед бурею.

Читайте також: Що таке УМПБ-30Д: Як армія Путіна перетворила Харків на випробувальний полігон