Не тремпелем единственным. Какие языковые стереотипы существуют в отношении харьковчан
І тут ми стикаємося з певними стереотипами. По всіх усюдах, з пабліка до пабліка гуляє традиційний мовний набір харківця: тремпель, ампулка, ракло, чинка (лезо безпечної Т-подібної бритви), марка (номер трамвайного маршруту або трамвай, що рухається цим маршрутом), баклажка, вилазка. А ще – вигуки "Тю!", "Ля!".
Поширенню цього стереотипу сприяють навіть деякі місцеві медіа. Ось назви деяких публікацій: "Тремпель, ампулка та локон: як говорять у Харкові". "Харківський жаргон: "тремпель", "ракли" та ще дев’ять словечок".
Тому, як на мене, говорити про ці стереотипні слова вже стало проявом банальності. Хоча справедливості ради слід сказати, що частина їх: тремпель, ампулка, баклажка, вилазка – справді активно використовуються й українсько-, і російськомовними нашими земляками. Але деякі вже майже вийшли з ужитку і навряд чи можуть вважатись маркерами "харківськості".
Скажімо, слово чинка я чув від батька років 40 тому, коли такі леза були чи не найпоширенішим засобом гоління. Зараз вони використовуються значно менше, і слово, відійшовши на периферію, майже не вживається. І слово марка на позначення номера трамвая більш-менш активно вживалось приблизно в той же час, а то й раніше. І користувались ним, як пригадується, люди старшого покоління.
Власне харківськими можна вважати розмовні, а то й сленгові варіанти топонімів – власних назв територій. Кожен мешканець Залізобетонного, як його часто називають останні три роки, знає, що таке Барабан (Барик, Барабашка) чи такі райони міста, як Студняк, Жуки, Холодка, Трактори. Такі регіонально марковані назви є і в інших містах України.
Але набагато цікавішим є науковий мовознавчий аналіз харківської говірки із залученням фонетичного, лексикологічного, діалектологічного інструментарію, щоб визначити риси, які відрізняють українськомовного харківця від львів’янина, тернопільця чи чернігівця.
Мовна територія Харківщини разом з Донбасом і Півднем України належить до південно-східного наріччя, межуючи з полтавськими говірками, які разом з київськими лягли в основу української літературної мови. Тому, з одного боку, говірки Харківщини мають риси, притаманні літературній мові, а з іншого – позначені низкою регіональних фонетичних, лексичних і граматичних особливостей.
Діалектні особливості Харківщини досліджували науковці кафедри української мови ХНУ імені В.Н.Каразіна, зокрема Анатолій Сагаровський ("Діалектний словник Центральної Слобожанщини (Харківщини)", "Матеріали до діалектного словника Центральної Слобожанщини (Харківщини)", Руслан Сердега ("Сільськогосподарська лексика в говірках Центральної Слобожанщини (Харківщини)", "Як говорить Харківщина? Мовознавець – про особливості говірок, харківську лексику та суржик у регіоні".
Мовлення Харківщини має цілу низку лексичних рис, що відрізняють його від мовлення жителів інших територій. Наприклад, Сердега пише, що наші земляки щодо операцій з обробітку землі здебільшого вживають слова полоти та скородити, тоді як в інших діалектних ареалах частіше трапляються слова сапати і волочити / заволочувати.
Із-поміж наявних у мові назв городнього шкідника ведмедка, капустянка, вовчок, за нашими спостереженнями, найчастіше вживається варіант вовчок. Порівняно з літературним працювати частіше вживається робити: він робив не заводі, у мене не робить (робе) телевізор.
Сусідство з російськими територіями спричинило взаємнє проникнення ознак однієї мови в іншу – явище, яке мовознавці називають мовною інтерференцією. Це явище помітне як на фонетичному, так і на лексичному рівні. Мова насамперед сприймається на слух, тому відразу привертають увагу, сказати б, впадають у вухо, якщо трансформувати відомий фразеологізм, деякі фонетичні особливості нашої говірки. Якщо ви чуєте базарь, токарь, комарь, Харьків, глухарь, то перед вами з великою часткою вірогідності земляк-харківець, оскільки для слобожанських говірок характерна пом’якшена вимова кінцевого р на відміну від літературної мови.
Натомість нерідко твердо вимовляють звуки, які в літературній мові є м’якими чи пом’якшеними: огирки, помидор. "Діалектний словник Центральної Слобожанщини (Харківщини)" Сагаровського фіксує слова мелниця, мелник.
Не завжди харківці дотримуються правил чергування звуків: ходю, возю, носю, закусювати, на дорогі, у баклажкі замість літературних ходжу, вожу, ношу, закушувати, на дорозі, у баклажці.
Помітною лексичною рисою говірок Харківщини є вживання слів-росіянізмів, що також є проявом згаданої вище мовної інтерференції. У діалектному словнику Харківщини знаходимо слова будущий, бумага, бумажний, крильце (від рос. крыльцо), мозговитий, помощ, помошник, жарена картошка. Нерідко ці слова позначені названими вище та іншими фонетичними рисами: больниця /болниця, сахарь, пожарь (пожежа), щитати (від рос. считать).
Цікавими прикладами є вживані в живому мовленні і зафіксовані в діалектному словнику слова осільодка і жилізний, утворені шляхом контамінації – злиття в одному слові елементів українських оселедець, залізний і російських селедка, железный.
Отже, особливості говірки Харківщини не обмежуються лише тремпелем, ампулкою, баклажкою чи стулкою. Але й без тремпеля нам не обійтись. Принаймні одяг краще вішати на тремпель, ніж складати на стулку.
Читайте также: Переименование копейки на украинский шаг или когда знания не умножают скорбь
