Життя на шпагаті: Чи варто повертатися до Харкова

Він уже років дев'ять живе з сім'єю у Братиславі, емігрував до Словаччини одразу після анексії Криму. А тут вирвався. У справах та й взагалі "рідне місто, як ти там?".

Їдемо центром, Ромка важко зітхає і з кожною вулицею розмовляє:

- Що ж вони з тобою зробили, тварюки!

А я крутю головою і не розумію, про що він.

Око настільки звикло до пошкоджених фасадів та забитих фанерою вікон, що я цього просто не бачу.

Не помічаю бетонні блоки на проїжджій частині, не звертаю уваги на заклеєні хрест-навхрест вітрини.

Навпаки. Щоразу зауважую, що включили черговий світлофор на перехресті або запрацював ще один магазинчик у дворі. Повернулися діти, відкрили парки, пробки на Сумській.

І така у нас із Ромкою виявилася різна реальність, що він їде містом зі сльозами, а я з усмішкою.

Так дивно.

А тут ще Танечка зателефонувала, знову в смутку. Вони з малим уже більше року у Швейцарії, і вона досі не розуміє, чи повертатися їй чи сидіти там.

– Будинок наче цілий, але роботи немає. Тут все не моє, все чуже, але за малого страшно, прилітає ж ще у вас.

Прилітає, так. Але мені здається, і це ні в якому разі не порада, просто відчуття, що це життя на шпагаті, воно вбиває більше, ніж страх ракети.

Я слухаю багатьох друзів та знайомих, яких війна зашпурнула за тисячі кілометрів, і в голосах більшості з них чую жахливий біль. Розгубленысть, розпач, сльози.

Знаю дівчину, яка досі не розпакувала харківські валізи. П'ятнадцять місяців вони стоять у куты її соціального житла в Гамбурзі.

Друзі, я гадки не маю, повертатися вам чи залишатися. Але хочу показати моє місто таким, яким бачу його сьогодні. Ромка побачив по-іншому.

У гідропарку, де ми гуляємо із собакою, вийшли на воду байдарочники, дуже гарно. Днями зустріли там дівчат-художниць, які влаштували на березі невеликий пленер, стояли з мольбертами та малювали краєвиди.

Сергійка мама вчора вирушила на дачу до Старого Салтова, не дивлячись на погрози сина прив'язати цю вісімдесятирічну жінку до батареї. Вона все одно поїхала, бо там "малина пропадає, а у черешні гілки гнуться, так рясно вродила". І, правда, видно по міських фруктових деревах, відмінний урожай.

Вранці ходила за кормом для Кіри, там на другому поверсі відкрили кілька нових магазинчиків – тканини, фурнітура. Як мені пояснили, "швейка повернулася до Харкова".

Біля мого будинку запрацював приватний дитячий садок. Дітлахи з ранку верещить у пісочниці – виявляється, це дуже приємний звук.

П.С. Повітряна тривога – щодня. Скотч із вікон я ще не знімала. Ніхто не знімав.

Джерело – фейсбук Анни Гін