Мобілізація в Росії восени 2026 року. Чому Путін може не поспішати

Я не зосереджуватимуся на тому, що мобілізація в Росії була проголошена ще у 2022 році й триває досі, а спробую розібрати можливу військову та політичну логіку цього кроку.

1. Мобілізація в Росії була оголошена 21 вересня 2022 року — у критичний момент, коли після успішної української операції зі звільнення Харківщини російська армія перебувала на межі поразки. Щоб урятувати ситуацію від катастрофи, Путін проголосив мобілізацію.

Сьогодні російська армія далека від того катастрофічного стану, у якому вона перебувала восени 2022 року. Вона продовжує, хоч і повільно, просуватися вперед. Путін ледь не щодня повторює, що "наши ребята наступают каждый день". Тому можна казати, що зараз відсутні аналогічні умови, які чотири роки тому змусили Путіна піти на мобілізацію.

2. Можна припустити, що посилення мобілізації дозволить Росії прискорити темпи просування. Проте, як постійно пише Валерій Залужний, на поточному технологічному рівні прорив фронту залишається малоймовірним — і це питання не вирішується лише збільшенням кількості живої сили.

Для прориву потрібні зброя, техніка, боєприпаси, засоби ППО тощо. Але в першу чергу — повернення на фронт бронетехніки. Проте через високу насиченість різноманітними засобами розвідки лінія фронту залишається повністю прозорою для обох сторін. Будь-яка техніка швидко виявляється та знищується. У результаті виникає те, що Залужний називає "позиційним тупиком", вихід із якого можливий лише за рахунок технологічного прориву.

Російський наступ розвивається повільно саме тому, що в його основі лежить тактика пішої інфільтрації, яка здійснюється пішки, маленькими групами, що намагаються бути непомітними. Збільшення кількості штурмовиків навряд чи призведе до принципового прискорення наступу. Більш імовірно, що це лише збільшить втрати росіян або дещо підсилить їхні можливості з відбиття українських контратак.

Теоретично росіяни могли б відкрити новий фронт. Але створення нового операційного напрямку вимагає не просто сотень тисяч піхотинців, а формування нових повноцінних з’єднань із важкою технікою, дефіцитними засобами ППО, артилерією, а головне — з досвідченим командним складом та штабами. Наразі всі дієздатні офіцери РФ уже задіяні на українському фронті, а для розтягування українських сил, за прикладом того, як це відбувається зараз на півночі Харківської та Сумської областей, мобілізація взагалі не потрібна.

3. Але постає окреме питання: чи потрібне Путіну взагалі прискорення наступу?

Росія веде війну на виснаження. Для такої війни швидкість просування та темпи захоплення територій не є принциповими. Повільний наступ у поєднанні з повітряними ударами по українському тилу розрахований на те, щоб Україна вичерпала свої ресурси, європейські союзники відмовилися від підтримки, а українське суспільство зламалося та вимагало від влади капітуляції.

Путін переконаний, що зможе виграти війну на виснаження. Саме тому він затягує переговорний процес і продовжує бойові дії, активізуючи удари по українських містах. При цьому очевидно, що основний удар планується на зимовий сезон, і навряд чи наступна зима для України буде легшою за попередню.

Для такої тактики посилення мобілізації не потрібне. Росія наразі продовжує набирати близько 30 тисяч контрактників щомісяця. Попри високі втрати під час наступальних дій, це дозволяє їй і надалі нарощувати чисельність угруповання. Принаймні про це зазначав колишній Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський в одному зі своїх інтерв’ю у червні.

4. Отже, сухий аналіз показує: Росія не має очевидних військових чи політичних причин посилювати мобілізацію. Російська армія не перебуває на межі катастрофи, вона повільно просувається на своєму основному напрямку з метою захоплення Слов’янська та Краматорська. Новини з України про заміну Головнокомандувача ЗСУ та міністра оборони разом із регулярними нападами на представників ТЦК демонструють Кремлю, що в українській владі є ознаки управлінської кризи, а частина суспільства готова вступати в конфлікт із власними військовими замість боротьби з російською армією.

Втім, аналізуючи дійсність, ми не повинні забувати про головне: у тоталітарній країні будь-які рішення ухвалюються не на основі раціональних військових чи політичних розрахунків, а виключно внаслідок ірраціональних фобій та хворобливих амбіцій однієї-єдиної людини в Кремлі. Повномасштабне вторгнення у 2022 році також не мало раціональної політичної чи військової логіки. І саме тому Україна, якщо вона прагне зберегти власну державність, повинна бути готовою до абсолютно будь-якого сценарію розвитку подій, навіть якщо сьогодні він видається нам найменш імовірним.

Джерело – фейсбук Миколи Княжицького

Редакція "Думки" може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали у розділі Блоги несуть автори текстів. Кожен бажаючий опублікувати блог може звернутися до редакції сайту "Думка".