Післявоєнний Харків: як перемогли молодіжну злочинність після Другої світової

Саме тому наслідки нинішньої війни для України можуть виявлятися не лише у зруйнованих містах, економічних втратах та демографічних змінах. Одним із відкладених наслідків може стати зростання підліткової та молодіжної злочинності вже після закінчення бойових дій.

Історія того, як Харків у роки після Другої світової війни намагався вирішити цю проблему, становить інтерес і сьогодні. Тоді боротьба з підлітковою злочинністю поступово вийшла за межі одного лише посилення покарань.

Через Другу світову війну підліткова злочинність в Україні переживала масштабний сплеск, пік якого припав на повоєнні роки. Це було прямим наслідком минулої війни, гуманітарної катастрофи, розрухи та соціальних потрясінь воєнного часу. Діти, що залишилися без даху над головою і опіки батьків, сформували агресивне вуличне середовище, що стало базою для кримінальних банд.

Безпритульність та сирітство

Тисячі дітей втратили батьків або втратили зв'язок під час евакуації, окупації та бойових дій. Залишаючись без нагляду та засобів для існування, вони об'єднувалися у вуличні групи.

Найжорстокіший повоєнний голод, що особливо вразив південні та східні регіони України, змушував підлітків йти на злочини – крадіжки та грабежі задля виживання.

На руках у населення, включаючи підлітків, виявилася величезна кількість вогнепальної зброї та боєприпасів.

Діти зростали в умовах насильства, війни, що знизило поріг сприйняття цінності людського життя та чужої власності, у них формувалося більш терпиме ставлення до насильства, крадіжки та інших злочинів проти особи та власності.

Одним із чинників, що вплинули на формування підліткової злочинності, стала романтизація кримінального способу життя, що почалася ще у 1920-х років. Злодійські "поняття" поступово набували привабливості для частини молоді, кримінальний світ сприймався як виклик, своєрідна альтернатива офіційним порядкам та жорсткій державній ідеології.

Після війни з'явилося поняття "блатна романтика" або "життя блатне". Підлітки копіювали стиль одягу бувалих карних злочинців – кепки "восьмиклінки", чоботи "зім'ятку", фікси, татуювання. Наслідували їх спосіб життя: співали під гітару "блатні" тюремні пісні, а професійні злочинці ставали для молоді авторитетами і прикладами для наслідування.

У період з 1941 по 1950 роки Харків пережив дві хвилі найжорстокішого сплеску злочинності за участю неповнолітніх: першу – під час німецької окупації, другу – у важкі повоєнні роки відновлення та голоду.

Злочини заради виживання

З приходом нацистів легальні канали постачання для цивільного населення Харкова припинили існування, почався страшний голод. Підлітки та діти виявилися кинутими напризволяще.

Масовим явищем на "Благбазі", Конному та Сумському ринках стали групи підлітків-нальотчиків – "бігунів". Вони діяли блискавично: збивали лотки, вихоплювали продукти, речі та миттєво розчинялися у натовпі.

Специфікою Харкова під час окупації стало те, що німецька адміністрація вербувала безпритульних дітей та підлітків як шпигунів, інформаторів чи дрібних диверсантів в обмін на їжу. Деякі з них згодом примикали до дорослих банд поліцаїв-дезертирів, які займалися пограбуванням залишених квартир та єврейського майна.

Банди та збройні нальоти

Після звільнення Харкова у серпні 1943 року ситуація загострилася. Злочини, скоєні підлітками, стали жорстокішими і мали більш майновий і дедалі професійніший характер.

Чисто підліткові банди були рідкістю, найчастіше це були змішані злочинні угруповання. Ними керували досвідчені кримінальники. Підлітки виконували ролі "кватирників" - завдяки гнучкості та габаритам легко пролазили у вікна, "навідників" або "стоячих на шухері". З 15 – 16 років молоді вже ставали повноправними учасниками банди.

У Харкові молодіжні банди займалися нічними нальотами на продовольчі склади, магазини ВРП (відділів робочого постачання) та квартири заможних громадян. У нічний час доби на вулицях міста, особливо в околицях, підлітки грабували перехожих із застосуванням холодної та навіть вогнепальної зброї.

Підліткові зграї тероризували харківський залізничний вузол – один із найрозвиненіших на той час. Вони застрибували на ходу до товарних поїздів, скидали мішки з вугіллям, зерном чи мануфактурою, які внизу підбирали їхні спільники.

На вокзалах процвітали підліткові групи кишенькових злодіїв-"щипачів".

Посилення репресій та кримінальна відповідальність

Головними розсадниками підліткової злочинності у Харкові були околиці – Іванівка, Лиса Гора, Журавлівка, Москалівка та район Залютине. А у підвалах підірваних будівель у центрі міста, на Сумській та в районі площі Тевелєва (зараз Конституції) підлітки організовували "малини" та притони. Там вони ховали награбоване, грали в карти, вживали алкоголь та сурогати.

У цих районах проводилися масштабні чекістсько-міліцейські операції, які за масштабами нагадували військові. Також регулярно відбувалися облави в районах "Благбази" та вокзалу, за одну ніч затримували сотні безпритульних та учасників банд.

У квітні 1935 року було прийнято ухвалу про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх. Вона дозволило притягувати "малоліток" до кримінальної відповідальності.

"Неповнолітніх, починаючи з 12-річного віку, викритих у скоєнні крадіжок, у заподіянні насильства, тілесних ушкоджень, каліцтв, у вбивстві чи спробах вбивства, залучати до кримінального суду із застосуванням усіх заходів кримінального покарання", - йшлося у постанові.

Вже після закінчення війни, доведене до відчаю розгулом післявоєнної підліткової злочинності, керівництво УРСР почало вживати радикальніших заходів. З прийняттям указу від 4 червня 1947 року "Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна" та "Про посилення охорони особистої власності громадян" терміни покарання стали драконівськими. Підлітків з 12 – 14 років навіть за дрібну крадіжку відправляли до виправно-трудових колоній терміном від 5 до 10 років.

До кінця 1940-х більшість великих змішаних банд у Харкові було фізично ліквідовано. Підлітків почали масово заганяти у жорсткі рамки примусової системи професійної підготовки – у ремісничі училища та школи ФЗН.

Обов'язкова мобілізація молоді

У 1945-1950-х роках у СРСР діяв базовий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 року "Про Державні Трудові Резерви СРСР". Цей документ встановив обов'язковий призов (мобілізацію) молоді до ремісничих, залізничних училищ (РУ та ЗУ) та школи фабрично-заводського навчання (ФЗН).

Створення та розширення мережі шкіл фабрично-заводського навчання у повоєнному Харкові стало найефективнішим інструментом у боротьбі з підлітковою злочинністю. ФЗН перетворилися на своєрідні воєнізовані "соціальні фільтри", покликані вирвати підлітків із середовища вуличної злочинності та забезпечити промисловість робітничими кадрами. Ці установи після війни комплектувалися лише за жорстким законом про мобілізацію молоді.

У Харкові спійманих після облав безпритульних, вуличних хуліганів та учасників дрібних злодійських зграй, на яких не було важких кримінальних статей для відправлення до місць позбавлення волі, примусово розподіляли до шкіл ФЗН. Школи ФЗН підпорядковувалися Головному управлінню державних трудових ресурсів.

Життя у харківських гуртожитках ФЗН (наприклад, у робочому селищі ХТЗ) було організовано за армійським зразком. Підйом по дзвінку, шикування, переклички, суворий внутрішній розпорядок та кримінальна відповідальність за дезертирство – самовільний вихід із ФЗН карався тюремним терміном.

Процес перевиховання не був гладким. Школи ФЗН самі на роки перетворилися на зони жорстоких зіткнень. До Харкова для навчання та роботи на заводах ХТЗ, завод Малишева, ХЕМЗ ешелонами привозили підлітків з інших регіонів СРСР – Поволжя, Білорусії, українського Донбасу.

У гуртожитках ФЗН спалахували криваві групові бійки "район на район" чи "місто на місто". Наприклад, місцеві харківські "ракли" протистояли приїжджим "казанським" чи "донбаським". У цих бійках масово використовувалася саморобна холодна зброя: ножі, заточки, кастети, виготовлена підлітками одразу у навчальних токарних майстернях. А нічні перевірки міліції у гуртожитках регулярно виявляли заховану під матрацами холодну та трофейну зброю та крадене з базарів майно.

Навчання в системі ФЗН тривало зазвичай 6 місяців, рідше, за деякими спеціальностями – до року, у ремісничих та залізничних училищах – 2 роки, після чого підлітків одразу кидали на важку фізичну роботу. Усі випускники вважалися мобілізованими та були зобов'язані відпрацювати 4 роки поспіль на державних підприємствах із розподілу. Самовільний відхід з училища або з роботи прирівнювався до дезертирства і так само карався тюремним ув'язненням.

Випускників направляли на найважчі роботи, у "гарячі" ливарні цехи та на будівництво. Відомо, що учні харківських ФЗН буквально розбирали руками завали зруйнованих будівель у центрі міста, відновлювали ХТЗ, завод імені Малишева, Держпром.

Закріплення на робочому місці та поєднання навчання з виробничою працею ламало кримінальну психологію. Підліток, який отримав кваліфікацію токаря, слюсаря чи муляра, починав отримувати офіційну зарплату та продуктові картки, інтегруючись у нормальне суспільство. Через важку фізичну роботу у них просто не залишалося часу і сил на кримінал.

Не репресії, табори та в'язниці, а жорстока примусова система професійної підготовки до 1950 року фактично перемолола основну масу харківських малолітніх бандитів військового покоління. Харківський підлітковий кримінал, звісно, не зник остаточно, але від важкого озброєного бандитизму поступово опустився рівня локального дворового хуліганства.

Читайте також: "Дзвінок від СБУ". Афери воєнного часу у Харкові