Головний режисер "Березоля" Степан Пасічник: Восени театр запрацює на своєму безпечному майданчику

Навесні 2023 року Рада оборони Харківської області обмежила можливості проведення масових культурних заходів у місті. Це рішення значно вплинуло на функціонування всього культурного життя Харкова, зокрема, харківських театрів. Із того часу Харківський театр ім. Шевченка, він же "Березіль", вимушений проводити власні вистави на інших дозволених майданчиках, що несе за собою низку проблем. Невдовзі "Березіль" планує відновити свою роботу в межах власного безпечного простору, а наразі проводить свій 104 театральний сезон – уже третій від початку повномасштабного вторгнення армії рф.

Про зміни в театральному житті Харкова, що сталися за роки великої війни, проблеми та відмінності харківського театру від театрів інших міст, життя театру ім. Шевченка під час війни, фінансове становище його акторів, можливість переїзду "Березоля" до Києва та можливість повернення театру ім’я його засновника Леся Курбаса в інтерв’ю видання "Думка" поговорило з головним режисером Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка – Степаном Пасічником.

Як життя театру змінило повномасштабне вторгнення?

- Звичайно, зміни торкнулися всього суспільства, усієї країни. І вони трагічні. Для театру як інституції держави життя теж розділилося на "до" та "після". Проявляється це абсолютно в усьому, починаючи зі складу, з людей, і закінчуючи тими умовами, які має зараз театр. Це окрема історія, адже театральна ситуація в Харкові інша, ніж в усій Україні, на жаль. Тому репертуар, фінансування, можливість грати – якого б зрізу діяльності театру ми не торкнулися, усе має вплив. Це з одного боку зрозуміло, з іншого боку театр все одно продовжує працювати, робити вистави, грати.

Чим саме відрізняється театральна ситуація Харкова від інших міст?

- Харків – єдине місто в Україні, яке з 2023 року, часу, коли всі оговталися і все ж таки зрозуміли, що театр не просто потрібний, але й необхідний, ми опинилися в такій ситуації, в якій знаходимося до сьогодні. Жоден із харківських театрів практично, хоч кожен і шукає свої можливості, але жоден з театрів не має змоги грати на своїх рідних майданчиках, на своїх рідних сценах.

Це за собою тягне інші наслідки. Спочатку це могло б бути зрозумілим, бо безпекова ситуація. Сьогодні безпекова ситуація однакова у всій країні – усе долітає в будь-яку точку. Нам пояснювали це саме причиною часу підльоту до міста, але серед прифронтових міст – Одеса, Суми, Чернігів, Запоріжжя - театри там репетирували та грали весь час. Ми так само репетируємо, але можливості грати в нас не було. Тобто ми граємо, але не на своїй сцені.

Чим харківська влада аргументує таке обмеження театрів грати на своїх сценах?

- Із погляду безпеки ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Знаєте, це вже настільки переемоціонувалося, настільки переболіло. Я буду вже загально казати, влада, щоб не уточнювати, не називати прізвищ. Я свого часу давав багато інтерв'ю в друковані медіа, в онлайн-видання, і мені вже на цю тему говорити ніби аж смішно.

У театрі Шевченка є своє безпечне приміщення?

- Річ у тім, що для того, щоб воно було визнане безпечним, потрібна була ціла низка ходіння по інституціях, доведення про стан приміщення. Були різні наради, засідання. Пропонувалися інколи абсолютно абсурдні рішення, наприклад, що ми будемо записувати та ніби грати онлайн, а глядачі будуть купувати електронний квиток.

Це абсурдно, тому що це пропонувалося не як вихід з ситуації, а як пропозиція, яка абсолютно не розуміє природи самого процесу вистави. Але це все в минулому, тому кожен театр, просто люди почали робити це самі, шукати можливості організовувати. Є приклади у нас у Харкові: існує таке Арт-сховище "Культура", де хлопці своїми силами зробили простір, де ми три роки граємо свої вистави. Дякуємо також простору Art Area, який за цей час вже встиг стати рідним. Інше питання, що ті фінансові та локаційні зусилля, які необхідні для проведення вистави, так довго тривати не можуть. Це просто складно.

У чому складність? Складно транспортувати реквізит?

- Не тільки реквізит. Це декорація, костюми, реквізит, апаратура. Складність також полягає в обмеженні кількості людей, що можуть прийти на виставу – це 80-120 людей максимально, але орендна плата, яка тягне за кожну виставу, не покриває цих витрат, тож виходить, що повинна підійматися ціна квитка. Тобто тут ціла складна система роботи. Однак театр три роки репетирував, робив нові прем'єри, зустрічався зі своїм глядачем, за що ми вдячні всім тим людям, які нам допомагали, починаючи від приміщення, закінчуючи глядачем, який приходить на наші вистави.

Тобто харківський театр Шевченка працює?

- Так.

Але працює не у своєму приміщенні?

- Так.

Коли можливо те, що він запрацює у своєму безпечному приміщенні? Чи можливо це взагалі?

- Дивіться, ми знайшли безпечний простір. Далі потрібно було отримати відповідний дозвіл – його ми отримали. Після цього майданчик, який не призначений для показу вистав, потрібно адаптувати під усі вимоги безпеки, щоб там могли відбуватись театральні вистави. Це пов'язано з акустикою, з утворенням сцени, утворенням кабінету. Потрібні тканина, покриття, підвищення, станки тощо.

Була акція в липні, навіть раніше, коли одна громадська організація взялась допомагати й організувати збір коштів, бо туди потрібна апаратура та інше оснащення сцени. Багато що ми вже зробили самі. Там зараз вже йдуть репетиції, ми не стали чекати тієї необхідної суми, поки вона назбирається. Зараз майданчик у процесі завершення, але ми чекаємо від цієї організації результатів збору. Там теж цілий довгий процес подавання на апаратуру. Я дуже сподіваюся, що якщо не в жовтні, то в листопаді ми вже будемо грати у своєму просторі. Він буде переобладнаний, по-новому зроблений для того, щоб можна було туди запросити глядача.

Якщо ми говоримо про велику сцену, то це, я думаю, відбудеться, коли закінчиться війна. Ані на великій сцені, ані на малій сцені нашого театру, на тих двох майданчиках, на яких ми завжди грали, до кінця війни це буде неможливо.

А чому не підходить та апаратура, яка вже є в інвентарі театру?

- Вона або стаціонарна – це колонки та купа проводів, світло. Наприклад, для того, щоб вимкнути світло, потрібна димерна система, вся комунікація від неї, ну і так далі. Тобто це займає час, якось це робиться. Хотілося б швидше, але я думаю, якщо не жовтень, то листопад. Я дуже хотів би, щоб це було вже в жовтні. Усе для цього робиться.

Які вистави проходять зараз у театрі Шевченка? Що можна цікавого подивитись у Харкові?

- Як творчий керівник театру Шевченка скажу, що всі наші вистави цікаві. Не буду виділяти якусь одну або іншу. Інше питання, що наш репертуар змінився у зв'язку з тими майданчиками, на які ми орієнтуємось. Так чи інакше це камерний формат, відповідно і декорації виготовляються таким чином, щоб вони могли мобільно складатися, вміщатись у бус. Змінилася також кількість акторів, і тематично вистави пов'язані з поточною ситуацією, з глядачем, який живе в Харкові.

У нас є декілька вистав, які репетирувалися вже і під час війни. 2023 року театр випустив виставу за п'єсою Мартіна Макдонаха "Каліка з острова Інішмаан". Прем'єру ми зіграли 2025 року, тобто за два роки після того, як вистава була готова. Це якраз те, що стосується великої сцени. Прем'єру ми також могли зіграти на малій сцені в Оперному театрі, у так званому ТКЦ. Знову ж таки, не все там складається. Ми продовжуємо співпрацювати, і в листопаді там будуть вистави. Але якийсь час театр репетирував декілька вистав на великій сцені, витратили на це час і ресурс, а грати не могли.

Саша Ковшун (харківський режисер – ред.) зробив минулого року велику роботу, і вона була розрахована, власне, більше на поїздки. Декілька разів вони з'їздили навіть у Київ, у Полтаву. Цю нашу виставу цього сезону вже запросили до Чернівців. Ми зараз тільки узгоджуємо можливість поїхати, але це поїде велика вистава, не камерні, на театральний фестиваль наприкінці листопада.

А от поточний репертуар театру Шевченка в Харкові так чи інакше відповідає можливостям маленького простору, так званого камерного формату.

Кажуть, що в складні часи люди шукають позитив у мистецтві. Чи помічали Ви попит на веселі чи навпаки ліричні вистави серед харківців?

- Це полемічна думка. Дуже по-різному ця тема дискутується. Це, знову ж таки, залежить від того, в якому місці територіально продовжує функціонувати театр. Перша вистава, яку ми випустили, відбулася у грудні 2022 року. Це була страшенно весела історія, але про цю війну – український народний фарс "Нехай щастить!".

Ми досить довго її грали, об'їздили з нею практично всі великі міста України. Ми грали її або повністю, або уривки для наших хлопців військових: в ангарах, один раз навіть в окопі, де було від п'яти глядачів до 200 людей. Це була принципово весела історія про те, як можна говорити про війну з гумором та життєво. Для харків'ян, якщо вистава починається текстом "Маша, прокидайся, бо летять", хто-хто, як не харків'яни з 2022 року, це зрозуміють. Тобто і театр шукав ту форму, в якій він може мати своє висловлювання та рефлексувати.

Далі у нас була вистава під назвою "Орфей" – теж на військову тематику, але з роздумами про те, чи потрібна пісня, вірш та театр, і якщо так, то наскільки під час війни. Тобто ми говорили про наслідки війни. Але я думаю, що в які б трагічні часи ми не жили, можливо, саме тому, що ми продовжуємо жити та працювати, люди продовжують любити. Вони можуть любити, одружуватися, народжувати дітей, закохуватися, страждати. Тому так чи інакше наш репертуар досить різноманітний.

Є комедійний репертуар, є сучасна українська п’єса. Працює досить багато режисерів. Про формат я сказав, він зрозумілий, а тематично репертуар різний. Хоча коли я під час своєї роботи спостерігаю, що глядачеві сьогодні необхідна посмішка, ковток того повітря, де він на дві години може дозволити собі отримувати порцію почуттів і утверджувати життя, а не страх. Ворог робить усе можливе, щоб продати страх своїми дронами та ракетами, а ми наперекір все одно стверджуємо життя. У цьому, я думаю, ми непереможні.

Яку театральну виставу Ви можете порадити відвідати харків'янам та гостям міста?

- Відкривайте афішу та сміливо йдіть. Там на різні смаки, на різну аудиторію різножанрова драматургія. Сьогодні ми працюємо над розділом "Вертається в репертуар". Як не дивно, у репертуар вертається вистава "Примадонна", яку робив у минулому головний режисер нашого театру Олександр Аркадін-Школьник. Вона трошки зараз трансформується з урахуванням часу та можливості виїздів, тобто трохи переробилися декорації, трохи змінюються костюми, зовсім змінився склад, але вистава буде жити.

У нас буквально на початку жовтня вийде ще одна робота – історія про хороше велике світле кохання. Стеценко Оксана Володимирівна навесні випустила п'єсу "Психи" - сучасний український автор Наталія Ігнатьєва. Позавчора буквально ми повернулися з Полтави, куди возили виставу за п'єсою оскароносного французького драматурга Флоріана Зеллера, яка називається "Правда-комедія", тобто нас приймала Полтава. Минулого року з цією ж п'єсою ми були запрошені на фестиваль у Чернівцях. Вистава зроблена в камерному форматі, але і в Чернівцях, і в Полтаві ми грали її на великій сцені, і глядач дякував і радів.

Наскільки часто театр Шевченка їздить у гастролі?

- Це одноразові акції. Наприклад, вистава "Психи" їде у Львів на фестиваль на початку жовтня. А от великих гастролей в театрі не було. Те, що ми їздили на початку війни з виставою "Нехай щастить!", тоді ще театр і не працював як такий. Ми просто зробили цю виставу як необхідне висловлювання тих людей, які або були в Харкові, або повернулися в Харків, бо театр стояв закритий в перші місяці.

Якщо на початку великої війни наш творчий склад становив до 50 акторів, то сьогодні це до 20.

Інші виїхали чи просто покинули професію?

- По-різному. Хтось, на жаль, помер. Хтось виїхав в інше місто. Хтось виїхав за межі України, по-різному. Але колектив дуже скоротився. До нас уже під час війни прийшли нові люди. Катастрофічно не вистачає чоловічого складу. Катастрофічно. Є старше покоління, є дуже молоде покоління, і зовсім немає покоління середнього віку. Не дуже багато, однак є в нас ті, хто сьогодні захищає нашу з вами ніч і збиває те, що літає над нашими головами.

Чи змінився попит на вистави з початком війни?

- Я не можу цього дослідити в цифрах, оскільки ми граємо обмежену кількість вистав протягом місяця, але можу говорити, що попит значно змінився в позитивний бік. Це ще раз доводить, що Харкову потрібен театр, і треба думати щодо цих заборон. Коли ти зустрічаєшся з тією енергією, яка йде від глядача…

Була така історія. У той день, коли прилетіло в "Епіцентр" на Салтівці, ми мали грати комедію. На той час уже вся інформація вже була в мережах, і ми з акторами, чесно кажучи, не розуміли, що робити. Але вийшли грати, бо, згідно з законом, жалоба була наступного дня. Але морально й акторам було важко, що вже говорити за глядача?

Коли ж уже під час вистави ти зустрічаєшся поглядом з глядачами, коли ти бачиш, як глядач підтримує, ви разом утворюєте якусь енергію, яка є сильнішою, ніж смерть. Це настільки трагічний сюжет, його зараз не можна планувати, але якщо ми говоримо про попит, то цей попит потрібен. Людям потрібно бачити живі очі та бути присутнім при тому, що відбувається. Як би пафосно це не звучало, перемагатиме все одно те цінне, що дві сторони несуть одна одній.

Які кроки варто зробити місцевій владі, щоб полегшити життя театру в Харкові?

- Не заважати. Просто не заважайте і все.

А безпекове питання?

- Оскільки ми маємо дозвіл, ми облаштуємо це так, як нам треба, і будемо продовжувати там грати, поки ми не отримаємо можливості грати не на 80 людей, а на 400, на 500, на 600, на нашій рідній сцені.

Ще трохи про попит на театр. Скільки раніше могла вмістити велика сцена театру?

- Велика сцена має три яруси. Це до 900 людей, але, як правило, партер це в середньому до 600 людей, яким зручно сісти, дивитись. По-різному. На якісь вистави краще ходили, на якісь менше.

Сьогодні безпечні приміщення до 150 людей приблизно вони можуть максимально вміщати?

- До 120, я думаю.

Вдається збирати повні зали?

- Якщо ми говоримо про Art Area та арт-сховище "Культура", то так. Однак, якщо раніше театр проводив 20-24 вистави на місяць, сьогодні це значно менше.

Чи змінилася з початком великої війни аудиторія театру?

- Ні. Кожна вистава має свого глядача, але і молоді багато, і людей старшого віку. Єдине, що змінилося, це жінок у залі 90%, чоловіків – 10%.

Чи їздить зараз театр до військових?

- Так, особливо на початку війни. Дуже багато їздили на свята, навіть рахувати не буду. Багато їздили й з "Орфеєм". Вони, власне, і робилися для того, щоб морально підтримувати. Я не вживаю слово "культурний фронт", але кожен робив свою роботу. І коли змучені обличчя за годину світлішали, ми розуміли, що ми свою роботу робимо.

Ми грали в лісі, на морозі на вулиці, коли було мінус 19. Грали в якихось приміщеннях без світла. Але це була наша робота. Був цілий проєкт, підтриманий Українським культурним фондом. Ми грали в деокупованих містах Харківщини та навіть Донеччини: у Костянтинівці, у Лимані.

Скільки зараз у середньому коштує квиток до театру?

- Квиток коштує 400 гривень.

На будь-якого ставу?

- Так, крім дитячих.

А дитячі скільки коштують?

- Я не знаю.

Яка ситуація з фінансуванням театру наразі?

- Катастрофічна. Театр працює, у театру один вихідний день – понеділок. Фінансування репетиційного часу неповного робочого дня у нас – четвер, п'ятниця, субота, неділя. Тобто понеділок, вівторок, середа – це той час, який мав би репетируватись, але який не може бути оплачений, а відтак і не репетирується. До того ж у нас неповний робочий день.

От я йшов до вас на інтерв’ю з актрисою після репетиції, і запитав у неї, скільки вона отримує. Вона каже, ну от в аванс стільки, у зарплату стільки. Цю задачу може вирішити учень першого класу.

Якщо більш конкретно, скільки зараз у середньому заробляє працівник театру?

- До п'яти тисяч гривень.

Як актори виживають? Поєднують з іншими видами діяльності?

- Я не знаю, як. Думаю, що це якийсь професійний патріотизм, інакше це назвати важко. Тому що неможливо виставу зробити за четвер, п'ятницю, суботу, неділю. Вони репетують у понеділок, вівторок і середу. Граємо ми по цих днях, а репетують актори.

Звісно, доводиться поєднувати. Так багато хто і робить сьогодні. Ми не отримуємо ту сталу зарплатню, яка і так сама по собі є мінімальною, а в цьому випадку скорочена трошки більше, ніж наполовину.

А до війни яка була заробітна плата орієнтовно у працівників театру?

- Багато що залежало від категорії. Є майстер сцени, є актор першої категорії, другої. Градація йшла, але це були дуже смішні гроші, ну дуже невеликі.

Тобто війна не сильно змінила матеріальне становище акторів театру?

- Змінила в гірший бік. Театр сам собою це неприбуткова організація, так чи інакше. Хоча війна в Україні дуже сильно змінила театральну справу, бо в Україні зараз відбувається те, що називають "театральним бумом", у Києві так точно туди не можна взяти квитки за кілька місяців наперед. У Харкові такого немає, і це не залежить від самої вистави. Це залежить від того, де ми граємо. Усе-таки це сильно впливає так чи інакше. Люди хочуть ходити на вистави, але ніхто не купує в Харкові квитків наперед. Тому що бояться. Я думаю, що це психологічний фактор, у тому числі.

Театральний бум у Києві пов’язують з успіхом вистави "Конотопська відьма". У чому її секрет?

- Вона правильно пропіарена і суперово розкручена. Але не тільки "Конотопська відьма" має попит серед українців. Іван Уривський і Давид Петросян – це топові режисери. І не тільки ці роботи там, вистави Уривського в принципі. У мене син працює в Києві, він розповідає, що там практично всі театри наповнені. Це знову ж таки доводить тільки те, що людям це сьогодні потрібно. Вочевидь, Київ вважався більш захищеним, хоча бачите, що ні. Але, мабуть, психологічно якось це впливає на те, що люди все ж таки там можуть дозволити собі купити квиток за два місяці наперед. У Харкові – ні.

Якщо у Харкові поставити ту ж виставу "Конотопська відьма", чи можна буде досягти такого ж театрального буму?

- Не думаю, що це пов'язане тільки з цією виставою. Це пов’язано з багатьма чинниками, тут усе сумарно.

Чому варто зараз ходити в театр?

- Тільки в театрі відбувається те, чого не може передати екран телефону чи ноутбуку – та безпосередня жива комунікація, обмін почуттями, які народжуються перед глядачем тут і зараз, безпосередньо в його присутності. Так було завжди, так є зараз, так буде далі.

Театру давно пророкували смерть, коли тільки з'явилось радіо, потім телебачення, потім Інтернет. А театр вже 2000 років чомусь живе, із часів стародавньої Греції завжди хтось приходив у зал. Змінюється формат, естетика, прийоми. А живий актор ось тут і зараз, у присутності глядача, щось таке робить, що уловити можна тільки в цій присутності. Тому 2000 років і буде ще продовжуватися.

Тобто перевести театр в онлайн неможливо?

- Думаю, ні. Це зовсім інший жанр. Це відеофільм. Щось добре змонтоване і гарне. А вистава, зазвичай, знята одним планом. Є навіть такий анекдот: чому оператори не люблять театр? Бо протягом двох годин перед тобою вийшов середній план, бо він дивиться оком оператора, а те, що відбувається в почуттєвому розрізі, це можливо тільки наживо. Театр існує тоді, коли все відбувається перед твоїми очима тут і зараз. Це якщо ми говоримо про хороший театр.

Фактично, "Березіль" – це столичний театр: виник у Києві, потім існував у столичному Харкові. За ці 3,5 роки війни не було пропозицій театру Шевченка переїхати в Київ?

- Ні. Я думаю, що це було б навіть неможливо. Це ідея тягне за собою шалену кількість ресурсів. Щоб вона була вирішена, я не знаю, хто б цього хотів і для чого. Зберегти – це одна історія. Театр був заснований як театр "Березіль" 1922 року в Києві, дійсно. Потім переїхав у Харків, у Києві він працював досить недовго. А потім сталося те, що сталося. 1933 року спочатку був звільнений Курбас, засновник театру. Театр був перейменований на театр імені Тараса Григоровича Шевченка, і до сьогодні носить його ім’я. Уже театр Шевченка мав свою історію, своїх геніїв, які все життя так несли код: учень передає учню, учень своєму учню. Ці традиції або, якщо хочете, ця генетика, існує та продовжується. Так чи інакше, попри все.

Підіймалося не один раз питання про те, щоб театру повернули назву "Березіль". Юридично ми називаємося Харківський академічний драматичний театр імені Шевченка. Колись давно, ще у 1980-ті роки, був режисер Олександр Григорович Біляцький, який зробив "Малу сцену" у Харкові, і ми дали їй назву "Березіль", а слово "Березіль" не можна було вимовляти взагалі, як і слово "Курбас" у радянські часи.

Підіймалося питання повернення театру історичної назви "Березіль", але за цей час уже відбулося те, що відбулося. До нас зверталися представники на запит людей, які підіймали це питання. Ми відповіли так, що це питання залишиться, і ми будемо про це говорити після війни, але це були неофіційні збори, бо зібрався колектив тих, хто репетирував на той час. Хоча це було досить багато, якраз максимальна кількість людей була.

Так сталося, що неофіційно кожен з працівників нашого театру себе представляє, як: "Я актор Харківського театру імені Шевченка "Березіль"". Тобто не "зверху", а з середовища акторів, які через заборону почали озвучувати "Березіль", і воно закріпилось в усному форматі. Я думаю, що колектив буде і є за те, щоб ми саме цю назву пропонували. І коли прийде час, ми будемо просити, затвердити цю назву вже юридично.

Однак, мені здається, тут треба обережно, бо це не той випадок, коли ми перейменовуємо театр Лермонтова на театр Курбаса – це одна історія. А Шевченко – це Шевченко, тож ані театр, ані актори не винні в тому, що радянська влада 1933 року так розпоряджалася. Тому ми не можемо викреслити цього періоду, який вже теж став історією.

Читайте також: Представниця УІНП Марія Тахтаулова: Перейменування в Харкові створили ментальний кордон для росіян