Лікар-психіатр та психолог Віктор Борзенко: Повністю позбутися панічних нападів неможливо

Високе психоемоційне навантаження під час війни може спричинити розлади психіки людей. "Думка" вирішила поцікавитися у лікаря лікаря-психіатра, психолога Віктора Борзенка, як вторгнення вплинуло на дорослих і дітей, як відрізнити депресію від утоми, чим небезпечні стреси, як військовий конфлікт впливає на людей, чим небезпечний ПТСР та які найбільш типові психіатричні діагнози для Харкова під час вторгнення РФ.

Як за роки повномасштабної війни змінився психоемоційний стан українців?

- Це питання, з одного боку, звісно, важке і сумне, а з іншого боку, демонструє, наскільки успішними в контексті адаптації ми можемо бути як нація в цілому.

Є певні обмеження мого досвіду, тому я не можу відобразити всю картину по Україні, але я назву певні речі. Із початку 2022 року я працював у військовому шпиталі, жив там деякий час. Потім працював у психіатричному відділенні закритого типу, вже більше саме з психіатричними пацієнтами. А далі пішов працювати у приватну психіатричну клініку Ісаєнка, і на стаціонарі там вже було більше цивільних. Зараз працюю сам на себе в кабінеті. Тож, відповідно, різні періоди війни, різні категорії пацієнтів.

Як стан змінився? Я думаю, що він став більш наближеним до реальності. Тому що спочатку, якщо пригадаєте реакцію на початку війни, це були дуже сильні і дуже яскраві емоції – як негативні, так і позитивні – де був жах, невимовний жах, просто кошмар. Було також якесь піднесення, в когось ейфорія від цієї єдності з іншими людьми.

Тобто така травматична емоційна реальність війни, вона була недоторканна в ті моменти. Тільки з часом вона почала якось відбуватися. Варто лише пригадати, наскільки всі з 90% людей були впевнені на початку, що два-три тижні – і війна закінчиться.

Ми всі так хотіли і в це вірили.

- Ні, ні, ні, ми в це вірили. Це велика різниця. Усі вірили. Усі хотіли, всі вірили і відчувалося так, наче це дійсно реальність. Але чим більше йшло часу, тим більше всі розуміли, що це насправді не так. Що насправді це затягується і затягується незрозуміло на скільки. Поступово такі різкі емоції, такі інтенсивні емоції, їх амплітуда почала зменшуватися. Натомість почала приходити втома і виснаження, усвідомлення обмежень своїх можливостей, тому що на тих емоціях, які були на початку, люди не знали обмежень. Люди працювали, люди спілкувалися, люди жили.

На запалі, скажімо так, ми все це намагалися витримувати. Але вже 4 роки, пішов п'ятий, і, мені здається, що найбільш яскраво виражена зараз втома. Я дуже багато чула, що психіка звикає до війни. Це ілюзія адаптації? Чи це реально так і є?

- Я думаю, що це демонстрація адаптації. Втома – це здорова реакція на те, що організм, психіка внаслідок навантаження виснажується. Дуже багато стресу зараз, набагато більше, ніж раніше. Психіці і тілу потрібно задіювати більше ресурсів для того, щоб жити всупереч цьому. Це виснажує, і це нормальна реакція. Треба зауважити, що, незважаючи на цю втому, люди продовжують жити, вони продовжують працювати, вони продовжують будувати родини і майбутнє всупереч цьому. Люди починають усвідомлювати, що потребують допомоги, вони за нею звертаються, і вони її отримують. Від цього життя стає краще. Тому неможливо адаптуватися безболісно. Зараз такий етап. Це нічого не каже про те, що буде з нами далі.

Тобто можна сказати, кожен заплатив за цю адаптацію свою ціну.

- Окей, добре. І хтось більше фізичним симптомом, тому що на імунітет, на фізичні резерви також впливає стрес.

Ми все частіше почали чути таке поняття як панічна атака. Розкажіть, будь ласка, простими словами, що це таке, щоб не плутати це з іншими реакціями нашого організму.

- Та фаза, в якій знаходиться війна, також впливає на стан психіки. Суто харків'ян взяти, початок, перші місяці, високий ризик оточення міста і відповідно того, що може бути потім. Дістають з РСЗВ, дістають із мінометів. Це інша картина. Потім контрнаступ. Картина змінюється, люди починають трошки легше себе відчувати. Але залишається С-300, які нічим не збиваються. І це теж різниця між Харковом, наприклад, та іншими містами. Бо вони під захистом хоч якимось, а в нас просто немає шансу захиститися.

Ці нюанси, такі дрібниці, вони впливають. Тобто не можна сказати, що кожен регіон однаково реагує на військові дії. У кожного міста є свій контекст, особливості знаходження військового стану, і це відповідний відбиток.

Про панічний напад. Це різкий або поступовий, це сильний напад, тривога, хвилювання, який супроводжується якимись фізичними проявами. Це може бути пітливість, відчуття задухи, тремор, серцебиття, підвищення або зниження тиску, страх померти або страх збожеволіти. Він може відбуватися у відповідь на стресові події, а іноді цю подію не можна помітити. Тобто, по факту, сам по собі панічний напад є функціональною, природною реакцією, коли відбувається щось ненормальне.

Що робити людині прямо в момент цього нападу?

- Це одноразово чи він систематично повторюється? Наскільки інтенсивні відчуття болю? Тобто важливо розрізнити, чи це панічний напад, чи це дійсно проблеми з серцем.

Часто плутають ці моменти?

- Плутають. Панічний напад насправді не так-то просто відрізнити від проблем серця. Коли таке відбувається неодноразово, є відчуття болю, і ця біль віддає в руку, в лопатку, в щелепу, то так чи інакше, якщо напади продовжуються, ви їх не розумієте, то краще сходити до лікаря і запевнити, що це саме панічний напад. Зробити просто банальну електрокардіограму і впевнитися, що це просто реакція психоемоційна, і тоді лікуватися вже відповідно.

Щодо того, що робити в моменті, є декілька варіантів. Якщо ми вже з'ясували, що це не проблеми з серцем, а це саме панічний напад, тоді ми робимо, що рекомендується. Наприклад, довгий видих, разом два-три довший, ніж вдих. Банально, 4 секунди рахуєте вдих, 6-8 видих. І так 5-10 хвилин. Або дихання квадратом, кожен цикл дихання по 4 секунди, 5-10-15 хвилин.

Ще один метод, про який багато говорять, це назвати 5 речей, до яких можете доторкнутися, які можете побачити, почути, відчути запах. І це такий метод заземлення, тобто відірватися від думок і переживань, які затягують до того, що відбувається в цьому моменті.

Панічний напад – це такий заряд адреналіну та енергії. І його можна кудись подіти. Наприклад, це може бути якась вправа, пробіжка, віджимання. Навіть якщо це посеред ночі, приділити 5-10 хвилин помірному фізичному навантаженню, це може зняти оцю всю панічну напругу, знизити тиск, стабілізувати його. Це може бути дуже корисно.

Ще один метод, наприклад, дозволити психіці самостійно з цим впоратися. Тобто відчуваєте, що є цей напад. Нічого не робити, просто відчути його, відчути, що ви насправді не помрете, що так реагує тіло, що воно має тенденцію до самозаспокоєння. Або прийняти, що він є і побути з ним, і запевнити, що насправді це тимчасова така реакція.

Багато хто каже, що від системних панічних нападів майже неможливо позбутися. Чи згодні ви з цим твердженням?

- Панічні напади можуть бути в структурі різних захворювань. Це може бути панічний розгляд, але цього можливо позбутися. Це лікується, це досить легко піддається корекції психотерапевтичній або медикаментозній. Взагалі швидше шляхом прийому антидепресанту.

Повністю позбутися панічних нападів неможливо, тобто все одно іноді в житті може статися щось жахливе, що викличе панічний напад, посилить емоційну реакцію. Але це не про регулярні повторювані стани, які не піддаються корекції. Це такий важливий критерій того, що щось не ок з психікою.

Депресія. Дехто плутає цей серйозний діагноз із якимось побутовими проблемами. Часто люди плутаються її з утомою. Як людині зрозуміти, що це не просто втома, а вже депресія?

- Є декілька причин цього. Тобто у нас є недостатня кількість, хоча спочатку війни цього вже стало більше, психоосвітніх заходів, коли людям показують, розповідають, що означають прояви і симптоми. Банально, цьому ніхто не навчає. Друге – психіатрія, вона у нас із дуже темним минулим, і люди бояться його. Усе те, що пов'язане зі станом, і з тим, щоб його якось змінити. Відповідно, і лікування.

Щодо того, як відрізнити втому від депресії. По-перше, втома – це природна реакція на якусь подію, на інтенсивний робочий режим або на тренування навіть. Тобто це природна реакція. Просто таким чином тіло каже, що потрібно відновитися. І після відпочинку це проходить.

Якщо ніякий відпочинок не допомагає. Більше, ніж два тижні, що б ви не робили, як би себе не обмежували, що б приємного не намагалися робити, і це не проходить, то це вже натяки на щось більш серйозне.

Але втома і депресія – це не тільки про втому. Це поганий настрій, нічого не приносить задоволення, втрата апетиту, порушення діяльності ШКТ, суїцідальні думки можуть бути, тривога, хочеться усамітнитися. Тобто це цілий букет симптомів. Але часто втому насправді сприймають дуже просто, допоки це не стає чимось серйозним, коли вже нічого не може робити.

Ігнорування цього стану може призвести до серйозних наслідків.

- Чим раніше почати лікувати, тим легше це може бути.

Я розумію, що загалом статистику ви не можете сказати, але якщо брати наш регіон, чи збільшилася кількість звернень у вас саме з депресивним розладом?

- Збільшилась. Є якісь статистичні дані, є по особистому досвіду. Звісно, кількість усіх розладів збільшилася.

На скільки приблизно?

- Ну, тут я точно не скажу. Відсотків на 20, 30, 40. Не тільки запитів та моментів, в принципі, більше людей зараз страждають на це.

Депресії або якісь розлади можуть відобразитися на стані нашого здоров'я – проблеми з харчуванням, серцем, тиском. Ми часто чуємо таке, психосоматика. Як це взагалі працює?

- Депресія відображається також на біохімічній активності в мозку. Виділяються гормони стресу. Коли це короткочасна реакція, це гарно, це адаптивно, це допомагає вижити. Але коли це тривало, коли стрес хронічний, у людей починає просідати в місцях, де вже були якісь "тріщини" в організмі. Якісь є генетичні передумови, якісь є минулі передумови. У когось це шлунок, у когось імунітет, у когось це серце. Можна сказати, що психоемоційний стан призвів до гіпертонії. І важливо лікувати не просто симптом, а зрозуміти, в чому причина, і на це націлити клінічну тактику. Інакше це буде повторюватися, препарати будуть змінюватися, а допомоги не буде.

Під час таких станів наш організм припиняє виробляти дофамін, і тоді на допомогу приходять антидепресанти. Дуже багато людей бояться їх пити, бо вони нібито можуть викликати залежність. Давайте з вами розвіємо міфи про антидепресанти і для чого їх взагалі призначають.

- Там питання не тільки в дофаміні, а в принципі в нейромедіаторній системі. Тобто серотонін, норадреналін, дофамін – це речовини, за рахунок яких мозок, різні ділянки, спілкуються між собою. Антидепресанти дуже допомагають, проте питання не тільки в нейромедиаторах, а в тому, що є маркери запалення в мозку. Антидепресант допомагає утворюватися новим зв'язкам нейрональним в мозку і таким чином покращує базову здатність регулювати свої емоційні стани.

Тобто буквально антидепресант допомагає повернути владу над своїм емоційним станом. Тому що захворювання – це коли стан застрягає, людина може змінювати звички, бігати в марафони і все таке інше, але так і не отримувати бажаного результату у вигляді гарного самопочуття. Тому антидепресанти рулять. Вони дуже потрібні. Чому бояться його? У психіатрії знову ж таки є темне минуле – лоботомія, каральна психіатрія.

Лоботомія. Розкажіть про це трішки детальніше, що саме цей процес означає?

Ну, грубо кажучи, через око проводять металевий прут, стукається і розриваються зв'язки нейрональні в лобній ділянці. Це знімає певну психіоматичну напругу, але робить з людини, як то кажуть, овоч. Тому і бояться.

Це раніше таке використовували? Методи змінюються, час змінюється.

- Але тут таке риторичне запитання. Раніше в багатьох сферах медицини, хірургія, гінекологія, використовували досить варварські шляхи. Дуже багато жінок помирали від пологів, проводились операції без знеболювань. Але чому до хірургії нормально ставляться, а психіатрії дуже бояться? Я не буду це коментувати, просто цікавить саме нелюбов до психіатрії. Бояться всього, що пов'язане з впливом на нервову систему, бояться всього, що пов'язане з психіатрією. Бояться того, чого не розуміють. І це ж така пострадянська штука, що наша психіка не існує. Що таке психіка? Що таке внутрішній світ людини?

Дуже-дуже багато ми це чуємо, що зі мною все ок, але насправді з багатьма із нас вже давно не дуже ок. Певно, основний ще страх є, якщо ти починаєш пити антидепресанти, то це пожиттєво або це дуже надовго. Як взагалі відбувається правильно цей прийом і залежність? Як боротися з залежністю потім?

- Немає ніякої залежності. У антидепресантів немає потенціалу залежності. Залежність може бути від антидіуретичних препаратів, або навпаки діуретиків. Тобто тут питання не до препарату, а до іншого. Антидепресанти призначаються курсом від півроку з моменту покращення стану. Тобто спочатку досягається ремісія, стабільне покращення стану, це 2, 3, 4, 5 тижні. І після цього рахується десь півроку, іноді рік, в залежності від ситуації, в залежності від того, які в людини обставини в житті, наскільки багато опори, наскільки багато підтримуючих факторів. І там вже робиться висновок, чи ми там 6, 8, 10, 12.

Головне розуміти, що більшість препаратів наших не мають негативного впливу на психічне або на фізичне здоров'я. Варто розуміти, що тривалість прийому також залежить від самої людини. Наскільки вона паралельна прийому антидепресантів буде змінювати своє мислення, свої звички, щось в житті. Якщо просто буде філософія: я вип'ю пігулку і все само пройде, то ні, так не буде. Треба розуміти, що треба собі допомагати. Якщо ігнорувати те, що більшість життям керує сама людина, то ризик рецидиву набагато вищий, ніж в іншому. Звісно, що класно, коли паралельно є робота з психологом, а то психотерапія, тому що мозок тоді покращує свою саморегуляцію вдвічі краще. Ну, але у кожного є свої можливості, обмеження і бажання. Комусь просто не підходить психотерапія. А хтось принципово хоче психотерапію.

Це має бути в комплексі?

- Бажано. Бажано взагалі в протоколах сучасних, що при легких або помірних ступенях депресії віддавати перевагу психотерапевтичним методам. Тому що коли людина може відчути, що вона сама може вплинути на свій стан, коли просто того, що її по-іншому на щось подивиться, це класно. Але не у всіх є натхнення до розмов, у когось ризик загострення високий. Тобто треба дивитися інклюзивно. Є бажана картина, є ідеальна, а є реальна.

Важлива і чутлива тема – це діти під час війни. Війна дуже впливає на дитячу психіку. Які тривожні сигнали батьки можуть пропускати?

- Вони не сильно відрізнялися від сигналів із дорослими. Питання в тому, що дитина може усамітнюватися. Спілкування не цікавить з іншими людьми, втрачається бажання до навчання, до гри, перестає бути цікавим, з'являється багато фізичних скарг, які не підтверджуються. Може з'являтися кашель, постійні захворювання, якісь болі, але за аналізом все нормально. Психогенні реакції, психогенні соматичні реакції. І це триває довго, хоча б 2-3 тижні, і це не змінюється.

Чи зверталися до вас батьки з дітьми зі схожими запитами? Було таке в досвіді?

Так. Я також дитячий психіатр, і консультую дітей, підлітків. Буває таке, що навіть органічна якась фізична патологія загострюється саме на тлі війни. Тобто війна провокує те, що багато втрачається соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки і соціальне життя – це для людей найважливіше в емоційному житті. Тобто саме самотність – це одна з найболючіших тем. А для дітей так особливо, коли вони зростають, формується характер, позбавляється друзів, хтось переїжджає, позбавляється середовища, а в когось ще більш серйозні втрати. Розлади дефіциту або гіперактивності, або їх прояви можуть з’являтися.

Чи можуть передаватися сигнали тривожності від батьків до дітей?

- Звісно, є генетичний фактор. У нас зараз в психіатрії біопсихосоціальна модель. Що це означає? Що стан людини, дитини – це поєднання багатьох факторів. Генетичних, біологічних факторів дорослішання, факторів оточуючого середовища. Діти вчаться у батьків. Тобто найкращий спосіб виховувати дитину – це виховувати себе на очах у неї. Тобто якщо дорослі погано справляються зі стресом, тривожні, вони находять ладу з собою, з оточуючими, то дитина легко може перейняти це. І тоді будуть схожі навіть механізми захисту тривожні.

Дуже поширене поняття ПТСР, посттравматичний синдром, і зазвичай його прирівняють до військових. Наскільки часто ви з цим стикаєтеся? Можна почути думку, що після завершення війни ПТСР буде майже всюди. Розкажіть про це детальніше.

- Дуже багато зараз людей зі схожими синдромами. Я поясню трошки. ПТСР – це не просто синдром, це посттравматичний стресовий розлад. Є звичайна тривожність, потім йде гостра реакція на стрес, потім йде розвиток адаптації, потім посттравматичний стресовий розлад і комплексний ПТСР. Це коли вже змінюється особистість, глибоко, це дуже важка форма ПТСР, яка важко піддається лікуванню.

Звичайна тривожність, що це означає? Є подія, переживали, попанікували, пройшла подія, реакція з часом відійшла. Гостра реакція на стрес – це коли після події ці тривожні депресивні прояви дуже сильно виражені. Розлад адаптації – це коли ці симптоми тривають хоча б місяць. Тобто тривога, депресія, порушення сну, нав'язливі спогади про події посттравматичні. А ПТСР – це коли це вже триває хоча б півроку, ці симптоми не піддаються корекції, ані медикаментозній, ані психотерапевтичній.

ПТСР – це не міф. Зараз більше розладів адаптації. Тож людям стає важко витримувати те, що відбувається навколо. Бояться вибухів, бояться "Шахедів", бояться засинати. У них більше тривоги, важче працювати, руйнуються стосунки, тому що загальний емоційний стан просідає. Ніякого міфу, ніякого піару, це є.

Логіка того, що після війни буде більше психічних захворювань діагностовано, може мати місце, звісно. По-перше, більше можливостей для діагностики, більше людей, які зараз не діагностуються, наприклад, військові на передовій потраплять назад, або цивільні, які виїжджали, також потраплять назад під діагностику. І найголовніше, зараз психіка дуже напружена. Коли оцей стресовий фактор, як війна, перестане існувати, ці захисти психіки послаблюються, і всі ці травматичні і болісні переживання можуть вилізти назовні, уже більш важкі будуть стан.

Якщо ж казати все одно про те, що далі нашому організму може не вистачати цього адреналіну, до якого ми звикли. Це ж також може бути стрес.

- Може бути. Хтось це може переробити в активну інтенсивну роботу. Хтось, якщо це буде дискомфортно, піде на лікування. Хтось, хто захоче більш таких екстремальних видів спорту, може зайнятися. Тобто нічого не є вироком, з усім можна впоратися.

Ну і ми з вами до цього трошечки почали обговорювати тему ПТСР. Поділіться детальніше про свій досвід роботи з військовими на початку війни? З якими запитами вони більш часто стикалися?

- Знаєте, мені досі важко згадувати цей досвід. Я не був готовий до такого рівня травматизації, до такого рівня, до такої кількості травмованих пацієнтів. Я раніше до того не працював з військовим контингентом. Я тоді сам перебував під обстрілами. Це був дуже важкий період. Часто говорили, що війна. Сам факт війни був паралізуючим. Якщо поєднати всі запити, на поверхню вони дуже схожі – важко витримувати емоційні стани. Хтось не може заснути, у когось жахи, у когось тривога, хтось чи щось страждає.

Це був лише 2022 рік. Зараз, певно, вже п'ятий рік пішов війни і запити… їх стало ще більше. Ви ж далі не працюєте з військовими?

- Працюю. Не в тому обсязі. І дивіться, працювати в відділенні реанімації, травматології, нейрохірургії, хірургії, це звісно своя категорія пацієнтів, тому що там є супутня фізична патологія і це інше, звісно.

Чи здавалося вам хоча б раз з таких історій, що тут це вже на все життя. От людина травмована настільки, що це вже з нею буде до кінця її життя, просто не так виражено, якщо з цим працювати.

- Пацієнт скільки в лікарні перебуває? Місяць, в якихось випадках – два. Потім висновок виписувати, говорити про вирок, що це на все життя, за цей термін неможливо та некоректно. Зберігаю віру те, що людина може все – знайти підхід, лікування…

Чи бачите ви загрозу від військових із ПТСР, які повернуться в цивільне життя?

- Війна залишає відбиток, але дуже гарно працюють зараз дуже багато різних психологічних, психотерапевтичних інстанцій, фондів, які працюють на високому рівні. Дуже багато центрів для військових психоемоційній реабілітації. Це на високому рівні. Тобто є проблема, що людям, які повертаються, їм важко, але на це привертається дуже багато уваги і цим займаються.

Чи вважаєте ви, що варто обмежувати споживання новин?

- Міра в кожного своя. Новини – це неоднозначна ситуація, тому що іноді новини можна читати, це може бути пов'язане з безпекою. Куди летить, що летить, чи варто вийти в коридор, чи спускатися в підвал.

Сказати, що повністю обмежити новини правильно, не можу сказати. Але однозначно новини не мають заповнювати весь простір, не мають заважати жити. Комусь допомагає видалити всі канали і закритися в своїй реальності, тобто своя робота, свої стосунки, а те, що там відбувається, хай відбувається. Комусь важливо періодично моніторити. Зазвичай, той, хто повністю в новинах, реагує на кожну інформаційну субстанцію, тоді тим важко. Обмежити треба, але міра в кожного своя.

Якщо ми говоримо про людей, які працюють з новинами, наскільки це може вплинути в подальшому на їх психіку?

- Тут стрес-менеджмент. Треба розуміти, на що можна вплинути, на що не можна вплинути, який обсяг роботи однозначно має бути, що людина робить у вільний час, як вона займається своїм психоемоційним здоров'ям. Якщо видно, що і займається здоров'ям, приймає лікування, є психогігієна, гігієна сну, а стан все одно погіршується, то тут можна подумати про те, щоб змінити роботу, змінити обсяг роботи. Тому що людина цивільна, їй легше змінити своє життя, ніж людині військовій.

Цікаво почути вашу думку, скільки часу на день безпечно читати новини?

Ну класно, якщо це 5-10 хвилин.

Просто зрозуміти обстановку і не більше?

- Або 0, якщо можуть дозволити собі. Ну, знову ж таки, не можна рекомендувати, тому що це може бути пов'язане з безпекою. Чим менше, тим краще.

Коли вже точно потрібно звертатися до лікаря? Давайте з вами для наших глядачів назвемо топ-3 основні дзвіночки.

- Однозначно, суїцідальні думки. Коли стани, в яких людина знаходиться, емоційні, поганий настрій, тривога, втома, довго тривають і вони не піддаються корекції. Вони впливають на стосунки, на роботу, на здатність жити повноцінно. Це основний критерій. Тобто багато емоційних проявів, вони нормальні по своїй природі. Питання в кількості і в здатності на це вплинути. Є окрема у нас категорія синдромів і захворювань, які мають наявність галюцинації. Але, знову ж таки, галюцинація може бути одноразова і це не значить, що у людини шизофренія. Але якщо щось з'явилося, краще проконсультуватися у лікаря.

Які діагнози найчастіше мають харків'яни у вашій практиці?

- Здебільшого розлад адаптації. Це означає, що якісь події, комплекс подій або якась сильна подія так сильно впливає, що психіка перестає витримувати цей тиск стресовий і починає просідати. З'являються тривожні, депресивні, порушення сну, погані думки з собою щось робити і так далі. Залежно від того, коли звернулася, яка подія, які особливості характеру. Просто ви говорили про депресію. Депресія не обов'язково має під собою якусь конкретну причину. Вона може бути внаслідок чогось, а може бути, от, якщо все нормально, а воно проявилася. А розлад адаптації – це обов'язково є наслідком якогось фактора, який минув або який досі є тут.

Що б ви хотіли порадити харків'янам зараз в цей непростий час? Ваша основна порада мешканцям нашого чудового міста.

- Хочу порадити, щоб ви себе цінували і любили, трималися за себе та за один одного. Тому що наслідок війни, оці психоемоційні дисбаланси є одним з інструментів нашого ворога. Якщо ми будемо відчувати індивідуально і колективно себе погано, будемо гризтися, то це йому дуже вигідно. Тому дуже важливо не забувати приділяти достатньо уваги собі, своїм близьким, бути щирими, теплими і триматися разом.

Читайте також: Начальник ОВА Олег Синєгубов: Якби було достатньо ракет ППО, жоден "Шахед" не долетів би до Харкова