Подорож світла з Харкова. Як війна перевіряє на міцність театральні школи, пам'ять і людей

Для когось таким середовищем був двір, спортивна секція або музична школа. Для кількох поколінь українських акторів таким місцем стала аудиторія №55 Харківського національного університету мистецтв імені І.П.Котляревського. Саме там режисер і педагог Леонід Садовський створив "Майстерню 55" — не просто акторський курс, а особливу систему творчого співіснування. Її випускники й сьогодні називають себе не колишніми студентами, а "поколіннями Майстерні". Через двадцять років після її створення представники різних "поколінь" зустрілися у італійському містечку Фара Сабіна на міжнародному театральному фестивалі "FLIPT", щоб представити перформанс "Подорож світла". На перший погляд це історія про пам'ять учителя. Насправді — дещо значно більше...

Театр після географії

Повномасштабна війна створила нову українську карту. Не політичну. Людську. На ній люди одного міста живуть у різних країнах, однокласники опиняються на різних континентах, родини розділяють кордони. Український театр також розсіяло світом. Хтось грає у Харкові, хтось працює в Берліні або проводить майстер-класи в Празі, хтось зовсім залишив професію. Але цікаво інше. Попри руйнування соціальної географії, українське культурне середовище не зникло. Воно почало існувати у формі мережі, у формі пам'яті, у формі зв'язків між людьми. Саме це демонструє "Подорож світла". Перед нами спроба відповісти на питання: що залишається від театральної школи, коли зникає її фізичний простір?

"Цей перформанс народився з потреби не втрачати зв'язок — із "Майстернею 55", з Харковом, із людьми, які пройшли цей шлях разом", — говорить Марія Ванєєва, яка після початку війни переїхала до Німеччини. За її словами, у цій історії важлива не лише пам'ять про минуле, а й доведення того, що спільнота може виживати навіть тоді, коли її членів розкидало світом.

Майстер і його учні

Кожне покоління шукає власних Вчителів. Для "Майстерні 55" таким Вчителем став Леонід Садовський. Судячи зі спогадів його учнів, він навчав не стільки акторської техніки, скільки способу мислення. Бути уважним, відповідальним, не боятися творчого ризику, а головне – творити, навіть коли результат здається важко досяжним.

У 2020 році життя Леоніда Садовського трагічно обірвалося після нападу в Харкові. Він помер у лікарні від отриманих травм. Для багатьох його учнів це стало не лише особистою втратою, а й болісним усвідомленням того, що людина, яка десятиліттями об'єднувала навколо себе інших, більше не зможе фізично бути поруч. Але парадокс учительства полягає в тому, що справжній педагог продовжує говорити голосами своїх учнів. Через роки після його смерті вони знову зібралися разом — вже в іншій країні, в іншій реальності, посеред війни, щоб продовжити розмову, яку колись почали в аудиторії №55.

"Майстерня" дуже допомогла мені збирати себе до купи, після того, як почалась війна, допомогла мені знаходити напрямок. Ми ніби одна зграя, однієї крові. Нам не потрібно довго щось пояснювати одне одному — ми все розуміємо, щоб співпрацювати", — говорить акторка Марія Титюченко.

Іронія історії полягає в тому, що саме ці навички виявилися критично важливими під час війни. Коли звичний світ руйнується, людина не може спиратися на готові інструкції. Вона змушена винаходити себе заново.

Свічка як антропологія

У центрі перформансу проста деталь – свічка. Під час навчання студенти "Майстерні" запалювали її щодня. На перший погляд — красивий ритуал. Але будь-який ритуал — це спосіб передавати сенси через покоління. Свічка стає цікавою метафорою сучасної України. Війна постійно намагається розірвати зв'язок між минулим і майбутнім, позбавити людину відчуття приналежності.

"Для мене цей перформанс насамперед про свічку. Я хочу згадати, як ми запалювали її щодня під час навчання, і пробудити в собі ТОЙ вогонь, вогонь нашого Майстра. Ми зустрілися тут і знову запалили її разом, — каже Титюченко. – Театр нас з'єднує, оберігає, передає далі. Саме тому в умовах війни театр перестає бути лише мистецтвом. Він стає способом утримувати безперервність життя".

Дім, якого більше немає

Війна змусила багатьох учасників проєкту починати життя заново. Для когось це була зміна країни, для когось — зміна професії, для когось — переосмислення самого поняття дому. Акторка Капітоліна Колобова сьогодні живе у Чехії. Там вона закінчила магістратуру з авторського театру й працює над власною виставою про втрату дому, еміграцію та пошук себе.

"У Харкові в мене забрали дім у тому вигляді, в якому я його знала. Але натомість я отримала досвід інтеркультурного діалогу. Мені цікаво відкривати нову себе, додавати до власної історії нові досвіди, нові культури, нові сенси", — говорить вона.

Можливо, саме тому "Подорож світла" не виглядає як спроба законсервувати минуле. Навпаки, це спроба використати його як ресурс для майбутнього.

Театр під обстрілами

"Ми вже звикли до того, що поруч війна. Не тому, що це нормально, а тому, що це наша реальність. Ми говоримо українською, граємо вистави, виходимо на сцену. Так ми воюємо!", — говорить акторка Харківського театру імені Т.Г. Шевченка Інна Островська.

Українська культура під час війни не стала культурою виживання. Вона залишається культурою творення. Театри працюють навіть у прифронтових містах. Глядачі продовжують приходити на вистави. А митці продовжують ставити питання, на які немає готових відповідей.

Світло, яке рухається далі

Для Романа Садовського, актора, режисера і сина Леоніда Садовського, цей проєкт не є спробою повернутися назад: "Може здатися, що це спроба повернутися в минуле. Але насправді це спроба створити щось нове. Для мене театр — це форма пам'яті і форма збереження ідентичності. Через творчість ми намагаємося трансформувати біль, втрату і тугу в дію".

Зараз Україна платить величезну ціну за право залишатися собою. У часи війни дуже легко почати рахувати лише втрати. Але іноді варто дивитися й на те, що вдалося зберегти. Цікаво, що серед учасників перформансу є і наймолодша учасниця — півторарічна Венера, донька Марії Титюченко.

"Ми з чоловіком вирішили не відкладати життя. Навпаки, захотіли дати життя новій людині й ростити її попри все", - каже Марія.

Можливо, саме в цьому і полягає головний сенс "Подорожі світла": не лише згадати тих, хто був до нас, а й передати щось тим, хто прийде після.

У маленькому містечку серед італійських пагорбів зібралися митці з різних країн. Вони говорили різними мовами, мали різні долі та професійний досвід. Але впізнавали одне одного за… Світлом. І, можливо, саме це є найточнішою відповіддю на питання, навіщо взагалі потрібне мистецтво під час війни. Щоб навіть після втрати дому людина не втратила себе.

Довідка

Майстерня 55

"Майстерня 55" — авторська акторська школа, створена Леонідом Садовським на базі Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського. Назву вона отримала від аудиторії №55, де проходили заняття. Це була творча спільнота зі своїми ритуалами, принципами взаємодії та особливим підходом до виховання майбутнього митця. Через школу пройшли кілька поколінь акторів, режисерів і педагогів, які сьогодні працюють в Україні та за кордоном.

Театр Potlach: п'ятдесят років театральної антропології

Teatro Potlach заснували у 1976 році режисер Піно Ді Будуо та акторка Даніела Реньйолі у невеликому середньовічному містечку Фара Сабіна неподалік Рима. Назва театру походить від слова "potlach" — ритуалу дарування у народів північно-західного узбережжя Північної Америки, який символізує обмін і взаємність.

Від самого початку театр обрав шлях дослідницької мистецької лабораторії. Його творці свідомо відмовилися від роботи у великих культурних центрах і створили міжнародний осередок театрального пошуку у провінційному містечку. Основою роботи стала театральна антропологія, фізична дія актора та міжкультурний обмін.

FLIPT — фестиваль, де театр стає мовою діалогу

FLIPT (Festival Laboratorio Interculturale di Pratiche Teatrali) — міжнародний фестиваль-лабораторія театральних практик, який проходить у Фарі Сабіні з 2000 року. Фестиваль поєднує вистави, театральні експеріменти, майстер-класи, лекції та міжнародні творчі обміни. До Фари Сабіни щороку приїжджають митці з десятків країн світу, а сам фестиваль став одним із найцікавіших майданчиків міжкультурного театрального діалогу в Європі.

Особливого значення участь "Подорожі світла" набула у 2026 році, коли збіглися одразу три ювілеї: 50 років Teatro Potlach, 26-та редакція фестивалю FLIPT та 20-річчя "Майстерні 55". Саме тому перформанс українських акторів став не лише мистецькою подією, а й розмовою про спадкоємність, пам'ять і силу творчих спільнот, які виживають попри кордони, еміграцію та війну.

Читайте також: Ціна свободи та формула нуля: про покоління 70-х, "Генерацію Ніка" та майбутнє під обстрілами