Чи справді всі російськомовні в Україні – зрадники?

Голова комітету Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин викликав бурю емоцій, особливо його заява про те, що немає російськомовних українців, а є росіяни і зросійщені українці-покручі. (Про терміни русифікація і зросійщення – тут).

Медіапростір просто вибухнув обуренням. Ось лише деякі заголовки присвячених цьому матеріалів: "Чи готовий Юрчишин приїхати в Дружківку та в очі сказати російськомовним солдатам, що вони зрадники? Соцмережі обурилися заявою нардепа"; "Нардеп Юрчишин назвав усіх російськомовних українців зрадниками"; "Чи дійсно можна вважати всіх російськомовних українців зрадниками?".

Але якщо медіа намагаються бути коректними, то дописувачі соцмереж себе не стримують. "Козявка" голос подала", – так назвав свій матеріал на ФБ один з авторів. Що ж закидають Юрчишину? Насамперед дискримінацію за мовними ознаками, що суперечить статті 24 Конституції України, де написано: "Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками".

З цього приводу один з авторів пише у Фейсбуці (у цитатах зберігаємо авторське написання й пунктуацію): "Таке висловлювання пана Юрчишина явно підпадає під дію статті Кримінального кодексу про розпалювання ворожнечі за національною та мовною ознаками. Тим паче він є народним депутатом. І не просто депутатом, а головою комітету ВР з питань свободи слова та інформації. Тобто – високопосадовцем, який має захищати конституційні права громадян, а не порушувати їх".

Багато інших дописувачів висловлюють такі ж думки: "Таке висловлювання пана Юрчишина явно підпадає під дію статті КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ про розпалювання ворожнечі за національною та мовною ознаками". Крім того, слід сказати, що Я. Юрчишин одноосібно визнає злочинцями (а зрада – це тяжкий кримінальний злочин) велику частину громадян України, які з тих чи інших причин послуговуються російською мовою. Хоча, як відомо, злочинцем, у тім числі й зрадником, громадянина може визнати лише суд. Також, на превеликий жаль, ще не скасована чи принаймні не змінена стаття 10 Конституції, де йдеться про "вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України". Ця стаття, безумовно, потребує редагування, оскільки неприпустимим є виокремлення якоїсь мови серед інших мов нацменшин, тим паче мови російської під час російської агресії проти України. Однак за воєнного стану внесення змін до основного закону неможливе.

Справедливості ради і для балансу думок слід сказати, що висловлення п. Юрчишина мають і прихильників серед радикально налаштованих українців: "А як можна продовжувати користуватись мовою ворога, який щоночі руйнує твій дім, вбиває твоїх рідних?"; "Мова вбивць в Україні має бути знищена вже і назавжди. Це причина загарбання українських земель та постійного геноциду! Геть!"; "Будемо зменшувати, а може й забороняти узкій язик. Як мову нашого ворога. Кому дуже хочеться й надалі разґаварівать на узкам, то хай вибираєть з України туди – на болота, на Московію"; "Чуєш російське слово – бий першим на голос. Ворог говорить російською".

І тут виникають питання: чим заклики до виселення мільйонів громадян України лише на підставі їхньої російськомовності кращі від депортації цілих народів за сталінських часів? А якщо людина під завалами чує російське слово від рятувальника чи лікаря, які йдуть на допомогу, вона теж повинна бити на голос?

Подібні заклики підтверджують думку про те, що будь-яку ідею, навіть найкращу, можна довести до абсурду. Але з чим автор беззастережно погоджується, то це з твердженням, що немає російськомовних українців. Для автора це словосполучення звучить так же абсурдно, як англомовний француз чи німецькомовний італієць. Відразу уточнимо, що під словами українець, француз, італієць маємо на увазі не громадянство, а національність, етнічну приналежність, оскільки національність не визначається віднесеністю людини до певної держави.

Скажімо, в Італії є регіон, де люди здебільшого говорять німецькою мовою. Вони є італійцями за громадянством, але не за національністю. Або це етнічні італійці, які, крім рідної італійської, добре освоїли й німецьку. На жаль, немає чітких критеріїв визначення національності людини, тим більше, що в паспортах громадян багатьох країн, у тім числі і в українському паспорті, відсутня графа "національність".

Зазвичай людина відносить себе до певної національності за національністю батьків, за способом життя, традиціями, а також через самоідентифікацію і самоусвідомлення. Але практично всі джерела, присвячені визначенню національності, обов’язковим засобом визначення національної приналежності називають мову. Мали рацію древні, коли казали: "Заговори, щоб я тебе побачив".

Справді, як визначити національність людини, якщо немає інших розрізнювальних ознак: кольору шкіри, характерних рис обличчя, відповідного одягу тощо? Тільки за мовою. "Перша ознака національності є мова", – писав видатний український філолог, історик, сходознавець Агатангел Кримський, який, до речі, не був етнічним українцем.

Тож на підставі чого ми можемо назвати українцем людину, яка, живучи в Україні роками й десятиліттями, говорить російською мовою і не може стулити докупи кількох слів українською? Це або росіянин, або просто російськомовний громадянин України з невизначеною національністю, такий собі "тутейший". (Кому цікаво, хто такі "тутейші", Гугл на поміч). Чому це так, для автора загадка.

Є наука психолінгвістика, яка вивчає взаємозв'язок між мовою, мисленням і процесами створення чи сприйняття мовлення. А для вивчення феномену неспроможності вивчити українську мову, живучи в Україні, очевидно, слід запровадити психіатричну лінгвістику, бо здоровим глуздом цього не збагнути. "Зрадники та дебіли не можуть за 35 років вивчити людську мову", – так не дуже толерантно, але загалом правильно робить висновок про таких людей один з дописувачів ФБ. Слово зрадники в цьому контексті є емоційною оцінкою, а не юридичним терміном, так же як і застарілий медичний термін на позначення розумової відсталості.

Тепер кілька слів про зв’язок між патріотизмом і володінням мовою. Автор цілком погоджується з дописувачкою ФБ, яка твердить: "Не всі патріоти, хто носить вишиванку і розмовляє українською мовою, і не всі зрадники, хто розмовляє російською мовою". Історія дає нам багато прикладів того, що мова далеко не завжди є ознакою патріотизму. Скажімо, полковник Іван Ніс, який, як твердить більшість дослідників, допоміг зайти російським військам Петра Першого до Батурина, як рідну мову мав українську. Але це не завадило йому зрадити Мазепу і впустити до міста вороже військо. Інший приклад – з новітньої зарубіжної історії. І генерал де Голль, і маршал Петен – обидва були французами і говорили французькою. Але один увійшов в історію як патріот і борець за свободу Франції, а інший – як зрадник і уособлення колабораціонізму.

Як українець з діда-прадіда (баба по батькові мала дівоче прізвище Українець), філолог-україніст і громадянин України автор беззастережно підтримує державний статус лише української мови і виступає за її обов’язкове використання в усіх сферах суспільного життя. Кожен громадянин країни зобов’язаний володіти українською мовою і користуватись нею у сферах, визначених законодавством. Однозначно заслуговують на засудження й покарання ті, хто принижує українську мову, називає її "мовйвою", "рагульським язиком" тощо.

Однак ніхто не має права, тим паче ті, хто відповідає за свободу слова, огульно зараховувати в зрадники мільйони людей, для яких рідною з тих чи інших причин є інша мова, і рідним словом є не лише слово українське. Маємо зважати не лише на те, якою мовою говорить людина, а й на те, де і ЩО вона говорить.

Читайте також: Голова комітету Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин: Телемарафон може закінчиться у 2027 році, коштів у нас немає