Убивство Парубія. Історії найгучніших нерозкритих політичних злочинів в Україні та Харкові

Кілька днів тому, 30 серпня 2025 року, Україну сколихнула трагічна новина, яку вже називають найгучнішим політичним убивством часів Незалежності. У Львові був застрелений Андрій Парубій – колишній голова Верховної Ради України, однин із лідерів Революції Гідності, людина, чия політична біографія нерозривно пов’язана з боротьбою за українську державність.

Нападник, одягнений як кур’єр служби доставки, на одній із центральних вулиць міста наблизився ззаду та випустив у жертву близько 8 куль, після чого втік на електровелосипеді. Підозрюваного затримали "по гарячих слідах" – випадок майже безпрецедентний для України. У нас суспільство звикало до безкінечних розслідувань або так і не розкритих резонансних убивств.

За даними слідства, затриманий визнав свою вину і повідомив прокурору про причетність до злочину, а також розповів про свої контакти з Росією. Мовляв, прагнучи дізнатися про долю свого сина – військовослужбовця, зниклого безвісти на Бахмутському напрямку, – він шукав інформацію в російських соцмережах, де, за його словами, представники РФ нібито надали відомості про загибель сина. Потім начебто підштовхнули його до вбивства Парубія як особистої "помсти українській владі".

Справу кваліфіковано як вбивство народного депутата, вчинене у зв’язку з його державною діяльністю (ч. 1 ст. 112 ККУ). Затриманий зізнався, що планував утечу за кордон. Суд обрав йому запобіжний захід – арешт на 2 місяці. Нападник заявив, що вбив Парубія, бо той "був поруч". Він просить обміну, аби поїхати в Росію та знайти тіло свого сина.

Другого вересня Україна попрощалася з Парубієм. Його поховали у Львові на Личаківському цвинтарі.

Велика втрата

Андрій Парубій народився 31 січня 1971 року на Львівщині. Брав активну участь в акціях національного руху, був одним із координаторів "Спадщини" наприкінці 1980-х, депутатом Львівської облради на початку 1990-х. Під час Помаранчевої революції 2004-го та Революції Гідності 2013-2014 років він керував "Самообороною Майдану" й відіграв важливу роль у продовженні демократичного курсу.

З 2016-го до 2019-го – голова Верховної Ради. Також обіймав посаду секретаря РНБО на початку збройної агресії РФ 2014 року. Колеги й опоненти одностайні в тому, що Парубій був патріотом та державником, його вважають одним із архітекторів сучасної української суверенності.

"Андрій Парубій умів об’єднувати різні політичні сили, коли на кону стоїть доля держави. Ми пам’ятаємо і цінуємо його внесок у боротьбу за Незалежність. Сьогодні його смерть – це не лише трагедія для родини, а й велика втрата для України", - написала журналістка, віцепрезидентка Українського ПЕН Мирослава Барчук.

Видання Deutsche Welle, підсумувавши перші заяви українських експертів, у статті "Стратегія на обезголовлення" написало, що вбивство Андрія Парубія засвідчило – Росія активувала кампанію з дестабілізації ситуації в Україні через вбивства політиків, активістів, публічних осіб:

"Політичне насильство, як-от вбивство політиків, активістів, відомих людей, є елементом гібридної війни Росії в Україні та ключовим інструментом для досягнення стратегічної мети агресора: внутрішньої дестабілізації в Україні та деморалізації українського суспільства".

Після вбивства Парубія дехто з яструбів країни-агресорки відверто заявив, що так буде з кожним, хто "не так дивиться" в бік Росії.

Якщо підтвердиться "російський слід", у ряду великих українців – жертв Імперії зла – буде стояти й ім’я Андрія Парубія.

Резонансні вбивства в часи Незалежності

Українське суспільство десятиліттями залишається свідком нерозкритих убивств політиків, активістів, журналістів – справ, які так і не отримали справедливого завершення.

Найвідоміші випадки

Михайло Бойчишин – голова секретаріату Народного руху України. Відповідав за стратегію, фінанси та всю організаційну роботу. За нез’ясованих обставин зник 1994 року – увечері 15 січня вийшов з київського офісу НРУ та більше не повернувся. В НРУ вважали, що викрадення було обумовлене корупційними оборудками тодішньої влади. Ще одна версія – наслідки лобіювання Бойчишиним проєкту Балто-Чорноморського нафтового колектора, який мав звільнити Україну та Білорусь від російського нафтової залежності.

Вадим Гетьман – перший голова НБУ, творець фінансової системи України, автор перших економічних реформ молодої держави. Убитий шістьма кулями 22 квітня 1998 року. Вважається, що вбивство Вадима Гетьмана зупинило створення повноцінного фондового ринку в Україні, тому він на повну силу не запрацював і до цього часу. Крім того, експерти говорять, що загибель екс-голови НБУ не дала можливості колу орієнтованих на нього фінансистів згуртуватися окремою потугою в українській політиці.

В’ячеслав Чорновіл – видатний український політик, лідер Народного Руху, кандидат у президенти України 1991 року, програв вибори Леоніду Кравчуку, за загадкових обставин загинув 1999 року в автокатастрофі під час президентської кампанії. Його вважають чи не єдиним політиком, який однаково користувався авторитетом і на заході, і на сході, на півдні та півночі країни.

"Автокатастрофа, яка сталася 25 березня на трасі Бориспіль – Золотоноша, поклала край цілій епосі. Епосі національно-демократичного романтизму. Епосі нездійсненої української мрії", - написала після загибелі Чорновола газета "Дзеркало тижня".

Георгій Ґонґадзе – журналіст. Відомий розслідуваннями корупції в уряді. Викрадений і вбитий у вересні 2000 року. Його смерть викликала за часів президентства Леоніда Кучми великий скандал та політичну кризу в Україні, що призвело до масових протестів під гаслом "Кучму геть!" та до "Помаранчевої революції". Замовники вбивства не встановлені.

Юрій Кравченко – міністр внутрішніх справ України, загинув 4 березня 2005 року внаслідок двох вогнепальних поранень у голову на своїй дачі в Конча-Заспі. Його смерть настала за день до того, як він мав з'явитися на допит до Генпрокуратури у справі Георгія Ґонґадзе. Офіційною версією спочатку було самогубство, але обставини загибелі викликали багато запитань – адже двома пострілами в голову складно було вчинити суїцид. Хоча первинна версія була самогубство, обставини смерті та роль Кравченка у справі Ґонґадзе залишаються предметом обговорень.

Денис Вороненков – колишній депутат Держдуми РФ, критикував Кремль, отримав українське громадянство. Був одним із найважливіших свідків у справі державної зради президента-утікача Віктора Януковича. Вбитий у Києві 2017 року. Слідство встановило причетність ФСБ.

Аміна Окуєва – учасниця антитерористичної операції на сході України, відома активістка, 2017 року вбита в Київській області. Загибель Окуєвої стала великим ударом для суспільства та викликала широкий осуд громадськості.

Катерини Гандзюк – громадська активістка та радниця мера Херсона. Була жорстоко атакована у липні 2018 року – на неї вилили сірчану кислоту. Від отриманих опіків померла у листопаді 2018-го. Смерть активістки викликала масштабні протести та вимоги до влади знайти та покарати винних. Гандзюк була відома боротьбою проти корупції та зловживань місцевої влади.

Ірина Фаріон – колишня народна депутатка України. Вбита у Львові 2024 року. Зазнала поранення у голову, померла в лікарні. Фаріон була відомою продержавницькими поглядами та активною пропагандою української мови. Послідовно виступала проти використання російської мови в Україні, називаючи її "мовою агресора".

Харків

Харківщина серед інших областей України виявилася регіоном, де окремі випадки, резонансні вбивства та замахи також залишалися трагічними маркерами політичної нестабільності останніх десятиріч.

Юрій Кононенко – народний депутат України та бізнесмен, власник авторинку "Лоск" у Пісочині, що в передмісті Харкова. Загинув за не до кінця з’ясованих обставин. Одна з версій – самовбивство при необережному користуванні зброєю. Справа залишила багато запитань.

Євген Кушнарьов – колишній міський голова Харкова, голова Адміністрації президента Леоніда Кучми, голова Харківської обласної державної адміністрації, голова Харківської обласної ради. На момент загибелі – народний депутат, один з лідерів Партії Регіонів, політик з великим досвідом та серйозним впливом. Загинув під час полювання в січні 2007 року. Офіційно – нещасний випадок, але версії про вбивство з політичним підтекстом не зникли.

Геннадій Кернес – колишній харківський міський голова. Пережив два замахи, один з них – у 2014 році, отримав тяжке поранення, внаслідок якого втратив здатність самостійно пересуватися. Помер у 2020 році від наслідків Covid-19 у берлінській клініці "Шаріте". Його смерть залишила багато нез’ясованого.

Михайло Чечетов – народний депутат України, член Партії Регіонів, професор Харківського інженерно-економічного інституту (1992-1994). Викинувся з вікна 17-го поверху власної квартири в Києві у лютому 2015 року, залишивши передсмертну записку. Офіційна версія – самогубство, але поширювалися чутки про тиск та "доведення до відчаю". Чечетов – один з кількох колишніх керівник Фонду держмайна України, що пішли із життя неприродною смертю.

На жаль, усі наведені випадки, що стосуються Харкова та харків’ян, відмічені тим, що кримінальні справи по них відкривалися, але не були доведені до кінця або залишалися з великою кількістю запитань.

Окремою сторінкою кримінальних злочинів, вчинених у Харківській області, які не належать до політичних, можна вважати кілька резонансних убивств інкасаторів, що трапилися в квітні 2009-го та листопаді 2013 року.

Сюди можна віднести і справу убивства родини юриста Володимира Трофимова. Обезголовлені тіла судді Фрунзенського райсуду Харкова, його дружини, сина та цивільної дружини сина були знайдені 15 грудня 2012 року у квартирі судді. У березні 2014 року МВС України поінформувало, що суддю Трофимова вбили через його коштовну колекцію.

До окремих сторінок кримінальних злочинів належить і зникнення у 1990-х одного з директорів Харківського жиркомбінату. Серед мешканців міста ширилися чутки, що він при загадкових обставинах пропав під час риболовлі. Одна з версій – нещасний випадок. Наскільки відомо, деталі справи не були розкриті.

У Харкові також мали місце трагічні випадки несподіваних смертей відомих людей у далекі радянські часи – посадовців, митців, зокрема таких, як нарком внутрішніх справ, генеральний прокурор УСРР та нарком освіти Микола Скрипник, письменник Микола Хвильовий. Офіційно вважається, що ці справи давно розкриті. Але хто сказав, що висновки "доведення до самогубства" не залишають питань про те, що стоїть за цими вердиктами.

Харків завжди мав репутацію одного з наукових та культурних центрів країни. Іноді його ще називають "ментовським". Мабуть тому, що місто має велику базу підготовки фахівців у галузі юриспруденції – прокурорів, слідчих, адвокатів, суддів. Однак, як бачимо, їхня професійна діяльність не завжди приводила до потрібних чи бажаних результатів. Суспільство залишається в очікуванні розкриття скоєних злочинів.

Читайте також: Гомін Дикого поля: Чому імперська легенда про заселення Харківщини – фальсифікація