Куди ділися "гроші партії"? Про Горбачова, Івашка та Кучму

Переглядаючи стенограму засідань Верховної Ради УРСР після 31 травня 1990 року про призначення В.А. Івашко її головою, віднайшов виступ військового на підтримку його кандидатури, який сказав: "У тій виключно складній обстановці він зарекомендував себе досвідченим дипломатом, політичним керівником, умілим організатором, якщо хочете, я підкреслю, і воєначальником. Часто, ризикуючи своїм життям, він знаходився на передовій не лише серед радянських, але і афганських воїнів, у віддалених кишлаках і аулах, безпосередньо в племенах населення цієї країни. Він завжди, підкреслюю, прагнув не допустити кровопролиття, намагався вирішувати складні питання політичними методами. Цим самим Володимир Антонович завоював повагу не лише наших воїнів, але і афганських, у тому числі і трудового народу Афганістану". Ось так! Ні більше, ні менше!

Виступив і сам В.А. Івашко який, який не зняв своєї кандидатури, бо вважав, що саме йому місце за кермом, хоча ніколи не мав і не вивчав науки державного управління, і міг стверджувати, що цього навчатися не треба, досить політичної волі. А як насправді треба, він і сам не бачить, і комусь іншому неспроможний показати.

Він сказав: "Нікуди добровільно я не їхав. Може, і є такі люди, а їх дуже мало, які туди добровільно їхали. Всі ж інші – не добровільно. І те, що я, правда, і не відмовлявся, і не казав, що в мене печінка хвора чи ще щось... Це було. Ви знаєте, туди їхали наші діти. А я вже їхав у такому віці досить зрілому, як то кажуть. Я вважав, що це мій людський обов'язок: якщо там наші люди, якщо там наші діти, то не відмовлятися, не крутити хвостом, а йти туди, де наші люди. Був я політичним радником. І я, і мої товариші працювали там для того, щоб якось повернути той хибний стан, ту хибну політику, яку створили за останні роки в тому Афганістані. Вдалося це нам, чи ні? Ні, не вдалося. Не вдалося, між іншим, і по цей день".

Ніби то й вірно сказав та, претендуючи на найвищу посаду, це був добре обміркований розрахунок. У житті політики завжди багато чого приховують – це все ще необхідна умова існування будь-якого суспільства. Тут, як кажуть, з однією правдою напрямки не підеш.

Та як його виступ не співпадав з тим, про що мені розповідав В.П. Мисниченко – колишній перший секретар Харківського обкому партії!

Наші розмови велись ще 2014 року, у нього на квартирі, під диктофон. Квартиру, як розповідав господар: "Отримав у спадок, як тільки став першим секретарем. Проживали в цьому будинку і голови КДБ в області Фещенко та Гібадулов, меморіальні дошки яким розміщено на фасаді. Проживали й відповідальні працівники облвиконкому. Квартири надавалися не тому, що будинок у центрі міста, не як додаток до посади, а тому, що дім обладнано системою ВЧ — високочастотної системи урядового зв’язку. Сюди підведено кабель у свинцевій оболонці, яка під тиском, і коли хтось раптом спробує втрутитися чи зруйнувати, тиск падає і зв’язок одразу ж уривається. Свого роду система захисту проти підслуховування. А протягувати такий зв’язок від КДБ до нових будинків, де жили керівники, які мали доступ до державної таємниці, дуже дорого коштує. Тому квартира передавалась у спадок. Тут жив Г.І. Ващенко. Він був першим секретарем обкому партії в 1964 –1972 роках. А я отримав її після І.З. Сахнюка, який перейшов працювати до ЦК КПРС".

Уже при першій зустрічі я відверто сказав Владиславу Петровичу Мисниченку, що відійшов від комуністичної ідеології і, дещо перефразовуючи класиків, творців "Маніфесту Комуністичної партії", вважаю, що привид комунізму вже відбродив своє. А зустрітися і поговорити з ним привела звичайна цікавість, бо часто люди, які обіймали високі посади в державі й самі творили історію, чомусь завжди пишуть про важливе, але не зовсім цікаве, а другорядне, проте надзвичайно інтересне – замовчують.

Проте продовжу майже дослівно нашу розмову стосовно Івашка:

– Був такий період у його діяльності, десь з півроку. Та там він в одній ситуації повів себе неправильно. Стояло питання про його відповідальність, але я його врятував. Начальником групи тих радників був Леонід Іванович Греков. Мій хороший товариш. Ми з ним інститут разом закінчували, колишній секретар Московського міському партії, то я попрохав його, щоб він допоміг "прикрити" Івашка. Тій ситуації не надали розголосу. Він повернувся назад, ніби нічого й не трапилося. У нього це пройшло, як відрядження до Афганістану.

– Я знаю лише одне: дехто з тих керівних працівників, військових та цивільних, котрі були в Афганістані, поки прості солдати клали свої голови за той інтернаціоналізм, займалися серйозними махінаціями. Відомо, що під грифом "Груз-200" до Радянського Союзу направляли тіла загиблих воїнів. Так махінатори в цинкових гробах переправляли не тіла, а наркотики. Їх там, в Афганістані, і досі неміряно.

— Мені такі факти не відомі. Про те, що там сталося, не буду розказувати. На жаль, я не можу задовольнити вашої цікавості. Це таємниця, яку я маю намір залишити при собі…

– Ми відкрито визнаємо, що війна в Афганістані – це, м’яко кажучи, помилка радянської влади, а водночас у вас є від мене якісь таємниці. Не хочете казати – ваша справа. Та скажіть, як ви оцінюєте вчинок Івашка, котрий, будучи обраний головою Верховної Ради України, переметнувся до Горбачова. Це ж ваш вихованець, ви ж разом працювали?

– Я його, якщо можна так сказати, породив. Це сталося, коли я ще працював другим секретарем міському партії. Якось уже ввечері приходить до мене в кабінет ректор Українського заочного політехнічного інституту Г. Я. Андрєєв разом з незнайомим для мене секретарем партійної організації цього ж інституту Івашком. Директор інституту був уже людина в літах, скромний. Прохає у мене допомоги відремонтувати напередодні нового навчального року інститут. У них тоді було студентів десь чоловік 700–800. Я відповідаю, що так одразу це питання не вирішити, потрібно продумати, де взяти гроші, будівельні матеріали, виконавців. Як то кажуть, директор скромно попросив, а я ввічливо відмовив. Та тут цей Івашко, дивлюсь, напирає на мене. Так напористо доказує, що і я, і міський комітет партії зобов’язані допомогти їм з ремонтом інституту. Він так уперто наполягав, але я і його "відбрив". Та для себе взяв на замітку, як він напористо і аргументовано, ніби на рівних, без боязні розмовляв. Він там в інституті викладав економіку та організацію виробництва у вищих навчальних закладах, був кандидатом економічних наук.

А незабаром постало кадрове питання. Завідувач відділом науки і навчальних закладів обласного комітету партії Сіроштан переходив на роботу до обкому партії секретарем з ідеології. І я на пропозицію дати кандидатуру на вільну вакансію сказав І. З. Соколову: візьмімо Івашка. Такий напористий хлопець – те, що треба. І його обком партії затвердив заввідділу науки і навчальних закладів. Потім, коли Сіроштан пішов зі своєї посади, він з 1978 по 1986 рік був секретарем з питань ідеологічної роботи обкому партії.

– А як він пішов на роботу до ЦК Компартії України?

– На початку 1986 року телефонує мені В. В. Щербицький. Запитує:

– Як у тебе працює В. А. Івашко?

– Нормально працює. Нарікань на його роботу немає.

– Якщо немає, то коротко назви мені його позитивні якості.

– Позитивне те, що він начальству в зуби не дивиться, має свою персональну думку і відстоює її.

– А які негативні?

– Він до нас прийшов з науки, то й досі весь час інститутами, школами, дитячими садками опікується. Хоч він і економіст, та на підприємствах, будівничих об’єктах майже не буває. Вкрай рідко буває в сільських районах області.

– Ну, це виправимо. Послухай, тут наш секретар з ідеології Олександр Сергійович Капто іде послом на Кубу. Що, коли ми твого Івашка заберемо завідувачем відділу ЦК КПУ? Ти не заперечуєш?!

Щербицькому я не говорив, а вам скажу, що в нього не відняти, то це амбітності, показухи, наполегливості, що межує з нахабством. Воно в нього таке, треба сказати, в помірно потрібній формі існувало. А в керівній роботі воно часто більш, ніж доречне. І він завжди висловлював свою точку зору. Доречно чи не недоречно, але висловлював. Таке в нього було. Отак його направили завідувачем відділу. Потім із заввідділу – секретарем ЦК, а потім, мабуть, В. В. Щербицький побачив у ньому перспективного працівника і направив у Дніпропетровськ першим секретарем обласного комітету партії.

– Коли призначили Івашка, то місцеві жителі на запитання, як у вас іде перебудова, відповідали: "Коли був Бойко, то й перебудова йшла бойко, а коли став Івашко – то ох і важко!"

Та я хотів би вам розповісти про те, що передувало приходу Івашко на посаду першого секретаря обкому партії. Можливо, це теж дещо пояснить про його стосунки з Горбачовим. У прокуратурі Дніпропетровської області слідчим працював мій одногрупник Олександр Гардецький. У час проголошеної Горбачовим "перебудови" він виявив таку зухвалість, що затримав кореспондента газети "Правда", який брав хабарі за неопублікування критичних статей.

– Як?! – здивовано відреагував мій співрозмовник, – кореспондента "Правди", органу ЦК КПРС?! Це ж потрібно було погодити з партійними органами!

– А вони не погодили, повірили в "перебудову". Та не так сталося, як гадалося. Протримали його вісім діб і випустили, але потім полетіли голови.

–Ну, правильно. А що Івашко?

– Звільнений кореспондент та його партійне керівництво вжило рішучих заходів. Область кадрово обновили. З посад зняли першого секретаря обкому партії, прокурора області і начальника КДБ. Думаю, що всі ці кадрові перетряски були під пильною увагою Горбачова. Причому не потрібно забувати, що Дніпропетровська область — це "колиска" Л. І. Брежнєва і В. В. Щербицького. Саме в цей період і призначили В. А. Івашка. Вважаю, що кадрове оновлення області не могло відбутися без схвалення Горбачова. Ви ж самі в книзі описуєте, як вас призначали першим секретарем. Не можливо, щоб у ЦК КПРС йому не дали вказівок щодо "рішучих дій". Призначивши його на посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому компартії, Горбачов зробив для всіх "публічне шмагання" — колишнього першого секретаря раніше впливового обкому В.Г. Бойка відправили навіть не послом, а лише радником посла до Румунії. Скоро і там "нарадили" до ганебного вироку Чаушеску та його дружині.

— Івашко працював там десь півтора року і з 1988-го став другим секретарем ЦК КП України. Коли Щербицький ішов з посади на пенсію, його у вересні 1989 року зробили першим секретарем ЦК Компартії України. Як першого секретаря, його за рангом ввели до складу Політбюро ЦК КПРС. І там він себе став проявляти. Я вважаю, що завдяки своїй настирливості. Можливо, це чимось і сподобалось Горбачову, і той його взяв своїм заступником. У своїй книзі я про нього нічого не писав. Поганого не хотів, а хорошого теж небагато бачив. Особливо в останній період. Зверхність у нього появилась...

— Я знайшов, що після виходу на пенсію В. В. Щербицького на посаду першого в Україні розглядались кандидатури О.Д. Бакланова, А.М. Гіренка, завідувача ідеологічного відділу ЦК КПРС О.С. Капта, який раніше працював секретарем ЦК КП України з питань ідеології, секретаря ЦК Компартії України В. Качури. Нібито Качуру Щербицький готував собі на зміну. Та переміг В.А. Івашко — останній український керівник, нав’язаний Києву Москвою. Пишуть, що він був схожий на "маленького Горбачова", який висовував його, розуміючи, що він для нього буде набагато керованішим, ніж В.В. Щербицький. У Києві його сприймали як вискочку, котрий поривався то в один, то в інший бік.

— Не буду спростовувати ваших слів. А так, щоб він особливо виділявся, я не знаю, не відчувалось це. Проте коли він став секретарем, потім першим секретарем, відчув владу, то так зверхньо став поводитись. А я якраз заяву написав про звільнення з посади першого секретаря обкому у зв’язку з погіршенням стану здоров’я, то він так поважно повівся, куди там. Тепер він ситуацією володіє. Герой, тримається так пихато, ніби лише він, власною персоною, уособлює всю владу.

– Міг же просто сказати: Владиславе Петровичу, там, нагорі, вас не підтримують або нічим вам допомогти не можуть. Викручуйтеся самі, так ні — тепер це вже від нього залежить. Хоча нічого від нього не залежало, бо народ зневірився, потрібні були нові форми співпраці з народом, а їх напоготові у партії не виявилось. Про таких жартома кажуть: "Він був своєрідним, як мало хто, проте, — на жаль! — його своєрідність була такого роду, що про нього нічого сказати".

– А щодо переходу його до Москви, то причина полягала в тому, що Горбачов хотів ослабити Україну. Він пішов до Москви, а його місце посів Кравчук, який потім пішов на розвал СРСР. Я десь читав, нібито Івашко заявляв, що якби він залишився в Україні, а він же був Головою Верховної Ради України, то ніколи б не пішов з Єльциним на розвал СРСР.

Тут відступлю від діалогу та зішлюсь, що у своєму виступі 30 травня 1990 року Івашко наголосив на тому, що розуміє суверенітет не як відокремлення, а як здатність республіки самостійно вирішувати економічні, соціальні та культурні проблеми, спираючись на власну податкову та кредитну політику. Також Івашко підкреслював, що "Голова Верховної Ради — це не Президент України і навіть не гетьман".

Доцільно надати і фрагменти з виступу Л.Д.Кучми, генерального директора виробничого об'єднання "Південний машинобудівний завод": " … Звичайно, не святі горшки ліплять, але ж нам ніколи вчитися, та й у цьому немає рації. В числі претендентів є людина, котра опанувала майстерність державного діяча. Знаю товариша Івашка за період роботи на Дніпропетровщині, коли він очолив обласну партійну організацію. Стилю його керівництва не властива орієнтація на вказівки зверху, або пристойно подане своє. Він уміло опирався на трудові колективи. Йому імпонувала сміливість і неординарність мислення, вміння з'ясувати різні точки зору, знайти припустиме та зважене рішення в різних обставинах, організувати конкретне діло. Як людина, його особа бачиться в глибокому знанні життя, її діалектичному сприйманні. Саме тому звертаюся до вас – активно підтримати кандидатуру товариша Івашка на посаду голови Верховної Ради України. Вірю, що Верховна Рада на чолі з цією людиною стане зоною, вільною від диктатури групових і особистих амбіцій, штабом національного врятування".4 червня 1990 року відбулося голосування і Івашка обрали очільником українського парламенту.

Для більшості населення невтомна офіційна пропаганда вкоренила в свідомість думку, що нагорі жили самі інтелектуали. Та це не про нашого "героя".

Відомо, що він – з робітничої сім’ї. Та саме такі "кухарчині діти", які зробили кар’єру завдяки іншим, через брак моральних гальм, завжди готові ухвалити будь-яке рішення на користь владного покровителя.

В. В. Щербицькому, який керував Україною на посту голови Ради Міністрів з 1965-го по 1972-й та 1-го секретаря ЦК КПУ у 1972-1989 роках, приписують вислів: "Політика – повія вічна".

Саме Івашко після Щербицького став біля керма країни і, на жаль, не вивів її на міжнародний простір, як самостійну державу. А така можливість у нього була. Він же й кандидат наук, і ідеологією займався, а так безславно закінчив. Відмічали, що 17 років викладацької діяльності наклали на нього специфічні особливості. Забувшись, читав довгі повчання, довго виступав, що було незвичним на засіданнях секретаріату ЦК. Як кажуть: мав звичку багато говорити, але мало що сказати. Бо не розумів, що не місце красить чоловіка, і той, хто сидить на першому місці, так рідко грає першу скрипку в житті країни. Ні партійним, ні державним лідером він не став. А такий у той час ой як був потрібен!

Як політика, яку порівнюють з однією найдревніших в світі професій, вплинула на історичний розвиток України, ілюструє приклад В.А. Івашко.

28 червня 1990 р. український парламент розпочав розгляд питання про державний суверенітет. А 1 липня велика група народних депутатів виїхала до Москви, щоб взяти участь у роботі XXVIII з’їзду КПРС. Він проводився з 2-го по 13 липня. Там Івашко був обраний головою редакційної комісії та балотувався на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС на яку й був обраний.

9 липня 1990 р. В. Івашко пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР, мотивуючи це тим, що його було обрано заступником Горбачова.

Заява В. Івашка прикро вразила не тільки депутатів Верховної Ради, але й все українське суспільство. Дуже відверто і по суті висловився Л. Кравчук: "Така посада, яку обіймав Володимир Антонович, така висока політична вага його на Україні, змусила б його, діючи так або думаючи про такий вчинок, подумати і про форму цього вчинку, і про характер, і про те, щоб порадитись з Верховною Радою".

Про московський період його діяльності пишуть, що саме ініціатива з боку Івашка стала поштовхом до підписання нового союзного договору, який був реакцією на спробу заколоту Державного комітету з надзвичайного стану (у серпні 1991 р.), відому в радянській історії під назвою "Серпневий путч". У цей період займав переважно позицію спостереження за наступними подіями. Чого не сказати про наступника Івашка на посту 1-го секретаря КПУ – С.І. Гуренка. Під час серпневого путчу 1991 року КПУ під його керівництвом підтримала ДКНС (ГКЧП) і була заборонена Президією Верховної Ради УРСР.

А Івашко протягом п'яти днів від моменту, коли Михайло Горбачов залишив посаду Генерального секретаря (24 серпня 1991), до розпуску КПРС (29 серпня) формально був "виконувачем обов'язків" Генерального секретаря партії, але фактично був позбавленим можливості проявити себе діями.

Та повернусь до розмови:

– Владиславе Петровичу, відомо, що історія не передбачає умовного способу. Мовляв, а що було б, якби? Тоді була б не історія, а "якбитологія". І все ж, ви теж причетні до творення історії і, якби не ваша перша рекомендація, ще коли він вам сподобався, працюючи в інституті, то хтозна! Розумію, що не так просто, як здається, розрізнити, де справді великі люди, а де уявно великі. Роблю свій висновок, що такі люди можуть себе вважати справді великими, коли якийсь, не залежний від них випадок винесе їх на вершину, де їм не місце…

Проте, хай там як, а Івашко працював заступником М. С. Горбачова і навіть п’ять днів виконував обов’язки Генерального секретаря ЦК КПРС. Він теж стояв на верхівці влади, і саме там порядкували фінансами держави. Відкидати і його як особу, котра могла мати відношення до грошей партії, не можна.

– Ви хочете знати більше, ніж я сам знаю. Мене в ці тонкощі не посвячували. Ніхто достеменно про це не знає. А Івашко в ту верхівку вклинився уже під кінець, перед розпадом Союзу. Не думаю, що він міг мати якесь безпосереднє відношення до грошей, окрім того, що як заступник Горбачова міг знати, як їх розподіляли по областях.

В останні роки він хворів. У нього виявили зоб. Потім поїхав до Німеччини і там помер перед операцією.

– Признаюся, що якби мені сказав про це хтось інший, я б поставився до цього дуже й дуже недовірливо. В офіційних біографіях В.А. Івашка вказується, що він помер у Москві, а ви кажете, що в Німеччині.

Майже одразу після розпаду СРСР у видавництві Московської штаб-квартири Міжнародної асоціації "Детектив і політика" вийшла книга Сергія Іванова та Миколи Ламма "Чистые деньги". В ній йдеться про те, що перед об’єднанням ФРН і НДР, а такі геополітичні рішення не робилися спонтанно, спецслужби і ЦК КПРС провернули одну із цікавих операцій. Ще до того, коли "товаришам із Старої площі і в самому райдужному сні не снилось, що можна буде східний "папір" міняти на західну валюту", створили фірму з розповсюдження російської літератури за кордоном. Через неї потім "прокачали" 108 мільйонів марок НДР, які віддрукували в Москві на друкарських верстатах, нелегально вивезених із тієї ж НДР. Після об’єднання німецької держави ФРН обміняла їх на свою повноцінну в усьому світі валюту.

Автори вказують прізвища колишніх партійних та державних функціонерів СРСР, лише дещо їх змінивши. Так, Івашко називається як Іванько. Фалін — Фалдін. Дзасохов — Дзапохов. Кручина — Курчина.

Відомі факти, що в серпні 1991 року пішла серія самогубств: при спробі арешту покінчив із собою колишній міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго; з балкона своєї квартири на п’ятому поверсі розкішного будинку викинувся керуючий справами ЦК КПРС М. Кручина; з вікна своєї кімнати, розташованої на восьмому поверсі, викинувся Георгій Павлов, який працював до цього керуючим справами того ж ЦК КПРС. Так само пішов із життя Д. Лисоволик, співробітник міжнародного відділу ЦК КПРС.

Можливо, вам щось подібне ніколи не спадало на думку, та щось нове у цьому таки є. Все-таки зв’язки з Німеччиною. Я не маю жодних серйозних підозр проти нього, але шукачам "грошей партії", вважаю, треба б до нього придивитись уважніше…"

Гете в уста героя трагедії – Геца вклав слова: "Дай Боже, щоб він не впав так низько, як високо був піднесений!". На жаль Івашко так і не став ні президентом, ні гетьманом "…впав так низько, як високо був піднесений". Це влучно і містко описує трагедію Івашка, який в червні 1990 року очолив вищий законодавчий орган України та мав колосальний кредит довіри (навіть попри партійне минуле), за лічені тижні проміняв цей історичний шанс на ефемерну номенклатурну посаду в Москві, яка вже котилася у прірву.

Пам’ятаю, як дізнавшись про московське призначення, опоненти в Києві організували його "похорон". Гроб з "тілом", у чорній окантовці, з вінками і квітами від "організацій" і "приватних осіб" пронесли через Хрещатик, а в центрі міста провели траурний мітинг, присвячений "померлому".

Читайте також: "Зіпсований некролог" прораба перебудови