За межами скасування: як переосмислити російську культуру і не програти інтелектуально

Для Заходу російська культура залишається автономним островом "поза політикою", тоді як для України – це інструмент м’якої сили та імперського підкорення. Але чи достатньо просто "скасувати" класиків, аби захистити свій простір?

У статті аналізуємо, чому просте табу залишає нас беззбройними перед ворожим впливом, та як український досвід пропонує Європі новий шлях: від емоційного Cancel до суб'єктного Rethinking.

У боротьбі з імперським Левіафаном найнебезпечніше – спростити власний світогляд до його рівня. Наш виклик – переграти його інтелектуально.

Культура як повітря: що ми насправді споживаємо?

Ми всі живемо всередині культури – хочемо ми цього чи ні. Культура – це не лише порохнявілі фоліанти в бібліотеках і не вузькі філологічні дискусії. Вона довкола нас: у фільмах, які ми дивимося ввечері, у піснях, що лунають із навушників, у метафорах, якими ми описуємо свій біль, любов чи справедливість. Культура – це середовище нашого існування, наше інтелектуальне й емоційне повітря.

Коли Крістофер Нолан звертається до класичних міфів чи складних історичних сюжетів як у випадку з "Оппенгеймером" чи "Одіссеєю", ми бачимо не просто екранізацію. Це інтерпретація: спроба вкласти нові сенси у знайому форму, перевірити, як старий міф працює сьогодні.

Але що відбувається, коли культура, у якій ти зростав, раптом виявляється зброєю, спрямованою у твоє серце?

У цей момент виникає найпростіша людська реакція: відвернутися, закрити очі, заборонити, викинути ці книжки геть. Захистити свій простір від отрути. Це природно.

Але відвернутися від культурного океану неможливо. Ми все одно залишаємося всередині світу, де ці сенси продовжують діяти на мільйони людей навколо.

Тут і виникає головне питання: чи ми просто споживаємо чужі сенси, чи здатні конструювати свої?

Відповідь полягає у різниці між простою відмовою – Cancel – та глибоким переосмисленням – Rethinking.

Бо Rethinking – це не про п’єдестали класиків. Це про те, як навчитися бачити, що саме вкладають у нашу голову, і повернути собі право бути господарями власного мислення

I. Точка розколу в Дрогобичі: дві системи координат

У липні під час Шульц-фесту в Дрогобичі відбулася публічна розмова, яка дуже виразно показала різницю між двома інтелектуальними світами Центрально-Східної Європи.

З одного боку – Сергій Жадан, голос суспільства, яке щодня виборює своє право на існування під російськими ракетами. З іншого – Адам Міхнік, легендарний польський дисидент, моральний авторитет та головний редактор Gazeta Wyborcza.

Під час цієї зустрічі Міхнік сказав:

"У Польщі є чимало антиукраїнського синдрому, але поляки передусім є русофобами. А я не русофоб… Я вважаю, що за злочини Путіна не відповідає Чехов. І це для мене дуже важливо".

Формально сперечатися тут немає з чим. Чехов помер задовго до Путіна. Він не може відповідати за те, що робить російська армія в Україні.

Але чому ця фраза, цілком зрозуміла для європейського ліберала, так гостро сприймається в Україні?

Можливо, тому, що ми говоримо про різні речі.

Міхнік говорить про особисту відповідальність письменника. Українець чує питання про відповідальність культури.

І це не одне й те саме.

За цією різницею стоять різні генеалогії думки.

II. Західна сліпа пляма: юридизм, Просвітництво та міф про "країну-заручницю"

Аби зрозуміти позицію Міхніка та багатьох західних мислителів, варто подивитися на дві традиції, які значною мірою сформували їхню оптику.

Перша – правовий індивідуалізм і спадщина Просвітництва.

Західна юридична та філософська думка значною мірою спирається на принцип персональної вини. Для західного гуманіста ідея про те, що письменник XIX століття несе відповідальність за крилату ракету XXI століття, справді виглядає як порушення формальної логіки та спроба запровадити колективну відповідальність.

Друга – дисидентська пам’ять.

Покоління Міхніка та інтелектуальна традиція Єжи Ґєдройця формувалися в різний час, але їх об’єднувало переконання, що тоталітаризм і більшовизм не можна ототожнювати з усім російським суспільством. Звідси виникала віра в "іншу, світлу Росію" та уявлення про російське суспільство передусім як про заручника диктаторського режиму.

Цей досвід був реальним. Але він не пояснює всього.

Українська оптика формувалася інакше – значною мірою зсередини імперського досвіду. Для українця Радянський Союз був не лише системою політичних репресій. Він був також продовженням імперської історії, у якій українська мова, культура та історична пам’ять підпорядковувалися російському центру.

Тому питання про Пушкіна чи Достоєвського для нас перестає бути суто естетичним.

Західні інтелектуали часто дивляться на класичну російську літературу передусім як на частину світової культури, відділену від політичного контексту. Але для колонізованих народів культура рідко існувала лише як естетичний продукт.

Вона була також елементом імперської м’якої сили – привабливою культурною оболонкою, яка могла приховувати нерівність, насильницьку асиміляцію та імперську політику.

III. Універсалізм миру проти екзистенції війни

Головне непорозуміння між українською думкою та західним лібералізмом полягає у різниці вихідних позицій.

Для значної частини європейської гуманітарної традиції культура постає як відносно автономний світ, відділений від танків і ракет.

Україна такої дистанції не має.

Для нас війна – це не метафора. Це досвід існування.

Російська агресія спрямована не лише проти території. Російська політика на окупованих територіях включає витіснення української мови, знищення культурної пам’яті, привласнення історії та нав’язування російської ідентичності.

Тому для українця питання про російську культуру неминуче перетинається з питанням про владу.

Але саме тут важливо не зробити зустрічну помилку – не перетворити складну культуру на одновимірний плакат.

Коли імперія використовує культуру як інструмент впливу, відповіддю має бути не відмова від мислення, а його посилення.

IV. Уроки шістдесятництва: розмова з Померанцевим у Подєбрадах та спадщина Світличного

Нещодавно за кавою у чеських Подєбрадах мій друг, поет, письменник, есеїст і радянський дисидент Ігор Померанцев нагадав мені про постать, яка є ключем до розуміння цієї різниці оптик. Йдеться про Івана Світличного.

Що спільного між сьогоднішньою суперечкою про Пушкіна чи Чехова і київською квартирою шістдесят років тому?

Насправді дуже багато.

Світличний був одним із інтелектуальних центрів українського шістдесятництва – саме в його квартирі формувалося покоління Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Алли Горської.

І головним питанням для цього кола було не "чи подобається нам російська культура?".

Питання було інше:

чи має українська культура право існувати без дозволу імперського центру?

Відповідь Світличного була не в самоізоляції, а у зворотному русі.

Він перекладав Бодлера, Верлена, Аполлінера, відкривав українському читачеві чеську та польську поезію.

Відмова від зросійщення означала не втечу від світу, а прямий вихід у європейський культурний простір без московського посередництва.

Того ж року Іван Дзюба пише свій фундаментальний трактат "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), де, використовуючи понятійну систему самого радянського режиму, доводить, як радянська "дружба народів" камуфлює великодержавний шовінізм.

Поруч із цим діяла й українська еміграційна думка – Євген Маланюк, Юрій Липа, – яка намагалася описати імперську матрицю як систему, здатну самовідтворюватися.

Цей досвід важливий і сьогодні.

Українська традиція опору імперії спирається не на відмову від складності, а на її використання.

V. Від емоційного табу до переосмислення

У європейській культурній пам’яті російська література давно стала частиною уявлення про світову літературу. Пушкін, Достоєвський, Толстой, Чехов, Булгаков – це вже не просто імена російської культури.

Тому заклик просто "скасувати" канон неминуче викликає опір.

І, можливо, це навіть не найкращий шлях.

Заборона може прибрати книжку з полиці, зі шкільної програми. Але вона не прибере з голови спосіб її читання.

Нам потрібне інше: не просто викреслити російську імперську оптику з українського культурного простору, а показати її світові – так, щоб після цього повернутися до тих самих текстів уже було неможливо по-старому.

Це вже не Cancel.

Це Rethinking.

Rethinking не означає заперечення художньої величі Пушкіна, Достоєвського чи Булгакова. Навпаки. Саме визнання їхнього масштабу робить переосмислення цікавим.

Ми не повинні вдавати, що цих текстів не існує.

Ми повинні змінити запитання, з якими до них приходимо.

Не лише: "Чи великий це письменник?"

А й:

Кого він бачить, а кого не бачить?

Хто в його тексті має право говорити?

Кому належить простір, який він описує?

Чому один народ стає суб’єктом історії, а інший – її декорацією?

Саме так працює переосмислення.

Пушкін: свобода і межі імперського погляду

Пушкін закликав до свободи у віршах, присвячених декабристам, був вільнодумцем і жертвою царської цензури.

Але щодо Польщі та України його оптика могла радикально змінюватися.

У "Полтаві" Мазепа постає через імперський образ "підступного зрадника", тоді як Петро І – величним носієм державної сили та прогресу.

Тут не обов’язково сперечатися з етикеткою "імперіаліст".

Достатньо просто читати уважніше.

А поруч – "Клеветникам России" (1831), написане в контексті придушення польського повстання. У риториці цього вірша можна побачити риси, які сьогодні легко впізнати в російській полеміці із Заходом.

Питання не в тому, чи треба забороняти Пушкіна.

Питання в тому, чому ми так довго читали його як універсального поета, не помічаючи політичної оптики частини його текстів?

Достоєвський: велич поліфонії та її межі

З Достоєвським складніше.

Він пережив інсценізацію розстрілу на Семенівському плацу 1849 року, каторгу, створив "Записки з Мертвого дому". Здавалося б, такий досвід мав би привести до особливої чутливості до чужого болю.

Але в "Дневнике писателя" ми бачимо зовсім інший бік його світогляду – ксенофобський, антисемітський, пов’язаний із російським імперським месіанізмом.

Ця суперечність сама по собі заслуговує на увагу.

Західні літературознавці часто апелюють до Михайла Бахтіна, який показав, що Достоєвський створив принципово нову форму поліфонічного роману, зробивши об’єктом зображення саму свідомість людини та її внутрішній діалог.

Але тут виникає цікаве питання: наскільки універсальною є ця поліфонія?

Достоєвський дає величезний простір внутрішній свідомості своїх героїв. Але коли в його текст входить "Інший" – поляк, єврей, українець, – ступінь цієї складності може різко змінюватися.

Там, де російський герой отримує психологічну глибину, "Інший" нерідко перетворюється на типаж.

Це не означає, що Достоєвський "створив" сучасне російське ставлення до чужого страждання. Такий причинно-наслідковий зв’язок був би надто простим.

Але це привід поставити інше питання:

що саме ми називаємо гуманізмом, коли читаємо Достоєвського?

Булгаков: чий це Київ?

Я добре пам’ятаю, як у шкільні роки "Біла гвардія" сприймалася майже як роман про Київ, що загинув у революції.

Сьогодні я запитав би інакше:

чий це Київ?

Булгаковський Київ – це Київ, побачений очима російськомовного мешканця імперського міста. "Затишний дім із абажуром" протиставлений "петлюрівській дикій масі", українська мова стає предметом зверхнього глузування, а прагнення до суверенітету – майже патологією.

Це не привід забороняти "Білу гвардію".

Навпаки – її варто читати.

Але, можливо, вже не так, як ми читали її раніше.

Бо тоді перед нами постає не просто історія Києва 1918 року, а образ Києва, створений свідомістю людини імперського міста.

Бродський і Кундера: антикомунізм не тотожний деколонізації

Ще показовішим є випадок Йосипа Бродського.

Світовий символ індивідуалізму, антирадянський дисидент, нобелівський лауреат – і водночас автор вірша "На независимость Украины" (1992), де звучить зверхнє "брехня Тараса".

Але ще у 1985 році на сторінках The New York Times Book Review відбулася його знаменита дискусія з Міланом Кундерою.

Кундера, який пережив радянську окупацію Чехословаччини 1968 року, описував відмову від інсценізації Достоєвського як можливий акт культурного спротиву – останній простір гідності в ситуації, коли політичний опір був практично неможливим.

Бродський побачив у цій позиції не трагічний вибір людини в умовах окупації, а культурну обмеженість. А поза очі, у приватних розмовах, вдавався до відверто шовіністичних характеристик Кундери.

Ця історія цікава сьогодні не лише сама по собі.

Вона показує, що можна бути послідовним противником радянського режиму і водночас залишатися сліпим до імперської оптики власної культури.

Антикомунізм не тотожний деколонізації.

І це варто пам'ятати не лише про Бродського.

VI. Між двома сліпотами

Я розумію, що така позиція неминуче опиниться під критикою з обох боків.

Для тих, хто вважає, що зараз не час для нюансів, Rethinking може здатися майже виправданням ворожої культури.

Але відмова від аналізу не знищує імперську культуру. Вона лише залишає нас беззбройними перед її впливом.

Для тих, хто досі тужить за "культурою поза політикою", сама постановка питання здасться святотатством.

Але культура ніколи не існувала поза політикою повністю. Особливо культура імперії, яка століттями формувала уявлення про себе як про універсальну, а про підкорені народи – як про периферійні.

Зріла позиція полягає саме в тому, щоб не обирати між цими двома сліпотами.

Не між бездумним Cancel і сентиментальним захистом канону.

А між спрощенням і складністю.

VII. Висновок: прочитати разом із нами

Саме тут ми повертаємося до слів Міхніка про Чехова.

Так, Чехов не відповідає за Путіна.

Але український досвід дозволяє поставити інше питання:

хто відповідає за ту культурну систему координат, у якій імперія століттями могла називати свою культуру універсальною, а культури підкорених народів – другорядними?

Це вже не питання кримінальної відповідальності.

Це питання історичної пам’яті.

Європа не повинна відмовлятися від російської літератури. Але й Україна не повинна погоджуватися з тим, що ця література може залишатися для Європи такою самою, якою вона була до 2022 року.

Можливо, саме тут українська культура перестає лише захищатися.

Ми більше не просимо Європу не читати Пушкіна.

Ми пропонуємо прочитати його разом із нами.

Не замість попереднього прочитання. Після нього. З урахуванням того, що ми тепер знаємо.

Від Cancel до Rethinking.

Від заборони до переосмислення.

Від боротьби за право бути почутими до можливості самим запропонувати світові нову оптику.

Читайте також: Ціна свободи та формула нуля: про покоління 70-х, "Генерацію Ніка" та майбутнє під обстрілами