"Лагідна комунікація": чому Харкову мало просто змінити таблички
Картина звична, але від того не менш тривожна: майже 99% коментарів — це обурення, шквал емоцій і навіть погрози на адресу активістів-деколонізаторів. Головний лейтмотив коментаторів: "А давайте спросим харьковчан, хотят ли они этих изменений?".
На перший погляд, логічно й демократично. Але в мене одразу виникає зустрічне питання: а скільки мешканців, наприклад, колишньої Лермонтовської знають, хто такий Майк Йогансен, чиїм ім'ям тепер названо їхню вулицю?
Якщо провести соціологічний експеримент і запитати людей "в лоб", більшість обере звичне старе. Не тому, що вони затяті русофіли, а тому, що людська психіка блокує невідоме.
Добре пам’ятаю, як ще в радянські часи люди похилого віку називали давно перейменовані вулиці старими, вже неіснуючими назвами — "Юмівська" замість "Гуданова", "Басейна" замість "Петровського", "Павлівська площа" замість площі Рози Люксембург. Я жив тоді в тій частині міста, яку називали "Толкачовка", тому що там була колись садиба купця Семена Яковича Толкачова. А щоб набрати свіжої джерельної води, ми їздили до Саржиного яру — ту місцевість називали "Шатіловка", або "Шатілова дача" — маєток відомого харківського професора медицини та лікаря-терапевта Петра Івановича Шатілова.
Тобто старі назви жили довго, і потрібен був час, щоб люди до них звикли.
Зміни в топоніміці Харкова нагальні й життєво необхідні, це факт. Але просто механічно змінити назви в документах та Гугл-картах явно замало. Місту катастрофічно бракує інформаційної підтримки та лагідної комунікації, щоб харків'яни не почувалися дезорієнтованими у власному домі.
Пам'ять, яку в нас вкрали
В юності я жив на Студентській, колишній "Червоного студентства", а ще раніше — "Толкачовській", зовсім поруч із рогом Пушкінської та Лермонтовської. Пам'ятаю, як у ті далекі сімдесяті любив гуляти старим Іоанно-Усекновенським кладовищем, розглядати старовинні склепи, пам'ятники, дізнаватися, хто ці люди.
Потім цвинтар ліквідували — перетворили на нинішній Молодіжний парк. Тоді ніхто ні в кого нічого не питав. Більшу частину поховань просто безжально знищили. Дивом харківській інтелігенції вдалося відстояти лише кілька могил: Григорія Квітки-Основ'яненка, Петра Гулака-Артемовського, художників Сергія Васильківського та Миколи Самокиша.
Сьогодні я часто запитую себе: чи змінилося б моє життя, моє сприйняття реальності та міського простору, якби тоді, підлітком, я знав значно більше? Якби знав про трагічну долю оперної співачки Євлалії Кадміної, яка спочивала на цьому ж цвинтарі? Якби знав про Миколу Хвильового чи Леся Курбаса, якому вже значно пізніше на цьому місці поставили символічний кенотаф, бо ніхто в світі не знає, де покоїться його розстріляний прах?
Тоді, у свої юні роки, я нічого з цього не знав. Системна радянська машина вичистила пам'ять харків'ян, лишивши нам натомість бетоновані алеї парку та чужі імперські назви навколо.
Сьогодні, коли я викладаю, я чесно зізнаюся своїм учням у цьому власному тогочасному незнанні. Це не соромно — це констатація факту: у нас вкрали історію нашого міста. І сучасне перейменування вулиць — це не примха, це масштабна рятувальна операція з повернення Харкову його власного обличчя.
Пастка "німих" назв і постать Йогансена
Постать Майка Йогансена — це абсолютний скарб, унікальний харківський бренд. Харків'янин, інтелектуал, блискучий поет, мисливець, більярдний геній і один із найяскравіших мешканців Будинку "Слово", якого радянська влада розстріляла лише за те, що він любив Україну і це місто.
Але якщо для мешканців вулиці це ім'я залишається просто набором літер, реформа не працює. Замість радянського міфу утворюється інформаційна пустка, яка й породжує агресію в соцмережах. Обурення містян — це не завжди проросійські погляди, це страх перед невідомим і втома від директивних рішень. Харків'яни пережили і переживають величезний воєнний стрес, тому будь-які зміни в їхньому побуті мають впроваджуватися з турботою, через пояснення, а не "через коліно".
Олюднення топоніміки: назви з живим обличчям
Щоб нові назви прижилися, їх потрібно "олюднити". Відійти від концепту бронзових ідолів і показати, що ці люди ходили тими ж вулицями, пили каву в тих самих кнайпах і захищали той самий Харків.
Для мене це дуже особиста історія. Коли я бачу нові топоніми, я бачу обличчя своїх друзів та знайомих.
Я добре знав Євгена Котляра, спілкувався з ним в екологічному русі "Зелений Фронт". Тоді, захищаючи харківські парки від вирубки, ніхто й подумати не міг, що Женя загине як герой Небесної Сотні, а його ім'ям назвуть вулицю (колишню Червоноармійську).
Моїм другом був Ігор Толмачов — ми познайомилися на Майдані. Надзвичайно щира, доброзичлива людина, вчений-фізик. Він трагічно загинув під час теракту біля Палацу Спорту у 2015 році. Зараз його ім'ям хочуть назвати одну з вулиць чи проспектів, і ця назва має нести світло його особистості, а не лише біль трагедії.
Я мав честь знати Міська Барбару та Світлану Олешко, спілкуватися з ними, навіть обговорювати спільні проєкти — людей, які творили модерновий український Харків через легендарний театр "Арабески" та рок-музику, коли це ще взагалі не було мейнстримом.
Це не абстрактні персонажі з підручника. Це жива тканина нашого міста. І якщо ми розкажемо харків'янам історію цих людей, градус неприйняття впаде в рази.
Пропозиція "в довгу": перезавантаження "Харківщинознавства"
Інформаційна підтримка потрібна дорослим тут і зараз, але системно ми маємо працювати з молоддю. У наших школах є чудовий предмет — курс "Харківщинознавство", розрахований на 8–9 класи. Проте його офіційна програма давно застаріла і часто викладається формально.
Я викладав цей курс у дев'ятикласників протягом кількох років і бачив, як загоряються очі в дітей, коли відходиш від шаблонів. Для них було справжнім відкриттям дізнатися про культурний вибух ХХ століття, про таємниці Будинку "Слово", про долі людей, які творили наше місто.
Моя пропозиція проста: у курс "Харківщинознавство" необхідно терміново включити інтерактивний розділ про сучасну топоніміку міста. Навчити підлітків розуміти простір, у якому вони живуть. Ефект від цього буде колосальним і довгостроковим. Діти, які захопилися історією своєї вулиці в школі, приходять додому і стають "амбасадорами змін". Вони стають тими, хто лагідно, на пальцях, пояснює нові назви своїм батькам, дідусям та бабусям.
Інструментарій "лагідної комунікації"
Окрім освіти, місто має заговорити новими іменами візуально та цифрово:
- QR-коди на будинках: Наріжні будинки великих вулиць повинні мати таблички з кодами. Навів телефон — і за 30 секунд дізнався, ким був Йогансен чи Котляр.
- Адаптація в транспорті: Голосові оголошення в метро та трамваях мають звучати м'яко: "Наступна зупинка — станція Ярослава Мудрого (колишня Пушкінська)". Це зніме топонімічну дезорієнтацію на перехідний період.
- Єдиний цифровий хаб: Зручний міський сайт "Стара назва / Нова назва" з інтерактивною мапою та відкритими базами даних для бізнесу (служб таксі, доставок), щоб вони могли миттєво оновити свої системи.
Висновок
Деколонізація топонімів — це повернення Харкову його вкраденої ідентичності. Наше місто має зазвучати іменами своїх справжніх друзів, митців та захисників. Але щоб Харків прийняв ці імена, ми повинні про них розповідати — у школах, у транспорті, на стінах будівель. З повагою і турботою про тих, хто тут живе.
Юрій Шевельов, який мріяв про "П'ятий Харків" із нью-йоркської відстані, добре розумів: місто змінює не карта, а пам'ять. І коли харківський школяр зможе без підказок розповісти, хто такий Майк Йогансен і чому його ім'ям названа вулиця, тоді деколонізація справді відбудеться. Не в міських реєстрах, а в живій свідомості міста.
Читайте також: Ціна свободи та формула нуля: про покоління 70-х, "Генерацію Ніка" та майбутнє під обстрілами
