Алісівка — село, розташоване на півночі від Харкова, за два кілометри від російського кордону. З початку повномасштабної війни з рф воно опинилося під окупацією. Євген разом із сім’єю був змушений виїхати звідти.

Історія життя фермера та його родини в окупації розповідає Ukraїner, передає "Думка”.

Життя до 24 лютого

Євген народився та жив у Харкові. Навчався в Харківській зооветеринарній академії. У 2016 році із сім’єю переїхав в Алісівку, де була земля батьків дружини. Там із нуля побудував ферму, де займався тваринництвом і виробництвом крафтових сирів.

У селі здебільшого жили люди літнього віку й сім’я Євгена. Сім’я мала господарство і простий будинок на 75 м², який самі й побудували.

Євген до роботи встає рано і 24 лютого о 5 ранку він якраз був у сироварні. й готувався робити сир: уже почав пастеризувати молоко. Бачив, як з території росії злітають ворожі ракети. Протягом дня з Харкова приїхав його батько, забрав їхніх трьох дітей, документи, електронні пристрої, як до прикладу жорсткий диск із фотографіями. Євген із дружиною залишилися на фермі, бо не могли покинути тварин.

Окупація

12 березня російські війська зайшли в село: обшукували всі хати, зокрема й ферму. Євген розповідає, що під час обшуку його будинку російські військові шукали щось підозріле, тоді в нього забрали рушницю.

"Можливо, намагалися знайти ознаки того, що я військовий чи шпигун. Російських військових було близько 15, а в середині квітня в село зайшли ще чоловік 50–60 — кабардинці (один із народів Північного Кавказу. — ред.). Почали селитися. Село невеличке, 40–50 будинків, більшість з яких порожні. Обшуки були регулярні. Вони приходили, дивилися, чи в нас не сидять українські партизани. Де жили люди, вони не селилися та не грабували, а всі порожні будинки розграбували”, - розповідає Євген.

За словами фермера, під час окупації складно було мати хоч якісь засоби для комунікації:

"Все гірше з кожним днем був зв’язок. Обстрілювались вишки, постраждала інфраструктура. У нас залишився один оператор — "Лайф". Ми включили роумінг, і лишалась одна паличка, яка ловила. Ми так могли хоч якось виходити на зв’язок з рідними. Тому ми сховали один телефон”.

Під час другого обшуку російські військові шукали вже саме телефон, сказали, що від їхньої хати йде сигнал. Телефон знайшли та відправили до ФСБ. Принаймні так сказали.

Це було за день до того, як Євген з дружиною виїхали з села.

"У мене забрали телефон, і, як вони сказали, його відправили в Бєлгород у ФСБ (Федеральна служба безпеки РФ. — ред.) на перевірку. В принципі, там були сховані фотки, які неможливо було просто так знайти. Але я зрозумів, що щось вони можуть знайти, що якщо це реально буде спеціаліст (шукати. — ред.), то вони можуть щось і знайти”, - говорить Євген.

У окупанті до родини фермера було особливе ставлення, бо це була єдина молода сім’я на все село. Вони постійно казали: "Ви тут єдині не за нас. Ти в нас на карандаші". Дивилися телефон, були погрози та жарти на тему: "А покажи дружину. А вона молода?".

Розстріл у лісі

Потім повели в ліс і, направивши автомати, сказали: "Бери лопату, копай могилу". Я викопав собі могилу, вони приклали автомат до голови та звели затвор.

Євген каже, що тоді розумів: вбивати його вони не збиралися:

"Я відчував, що це якийсь фарс, але і не відкидав можливості, що цей фарс може закінчитися пострілом. Їх також дратувало те, що я не боявся, не тремтів, не плакав, тому що я бачив і розумів, що в них ціль — налякати. Думки були про те, що зараз все це може закінчитися. Я вже попрощався з життям. Але вони не збиралися мене вбивати, ми просто вийшли з лісу і мене відпустили”, - згадує чоловік.

Окупанти повернулися того ж вечора - порізали колеса на машині та зняли акумулятор. Це була ще одна причина замислитися про евакуацію.

Коли російські військові поруч з фермерським будинком викопали окопи й поставили міномети - родина зважилася остаточно. Був ризик, що почнуть бити по мінометах, які були встановлені в селі. Росіяни прям поміж хатами поставили свою техніку, приховали її та понакривали гілками.

"Ми сиділи до останнього, бо сподівалися, що російські військові не підуть до Харкова, що тут не буде окупації. Ми думали, може, зараз сюди українські військові зайдуть, стануть в оборону — і все буде нормально”, - говорить Євген.

Евакуація

Виїхало подружжя 27 квітня. Вони мали причеп, на якому забрали з собою найцінніших племінних кіз. Взяли скільки влізло — 8 тварин. "Коли ми поїхали — відкрили всі двері в заго́нах, в сараях, і випустили тварин. Що з ними зараз — невідомо. Зв’язку немає ні з ким, у селі й досі окупація”, - згадує найважчий свій крок Євген.

Подружжя їхало 6 годин через 25 блокпостів уздовж кордону з росією, ґрунтовою дорогою. Потім 8 годин проходили кордон. На російській стороні прикордонники проводили повний обшук, через сканер пускали машину. Далі їхали через Бєлгород до кордону з Латвією, уздовж кордону України й Білорусі, до Латвії близько 1100 кілометрів. На кордоні стояли ще 40 годин.

Звідти ми приїхали в Литву до наших друзів. У них також козина ферма і сироварня. Ми планували там тільки переночувати, але потім вони запропонували залишитися.

Зараз Євген із сім’єю в безпеці, проте каже, що й досі почувається тривожно:

"Я ще не можу сказати, що все минулось, тому що все ще на підсвідомості. Поки ти там, в екстремальних умовах, це не відчувається. Ти розумієш, що тобі робити. Будь-які емоції зникають, залишається тільки розум. Але зараз починають накривати такі моменти, починає все спливати: що ми втратили, що пережили, що буде далі з нашою психікою, як ці всі проблеми потрібно буде вирішувати. Особливо ночами останній тиждень це все сниться, все знову повертається. І зранку п’ятнадцять-двадцять хвилин ще приходиш в себе, згадуєш, де ти, хто ти, хто поруч, що все добре”.

Читайте також: Війська путіна обстріляли Золочів на Харківщині: є загиблі