Останнє мирне літо в Європі?

Моя маленька "гарсонка" – однокімнатна квартира в затишному приватному дворику – сховалася від сонця під стінами замку короля Їржі. Єдине вікно виходить на вузьку, майже середньовічну вуличку. Яскравого сонця я майже ніколи не бачу. Взимку це не надто тішить, зате влітку рятує від спеки.

У Подєбрадах дихається легше, ніж у Празі. Повітря насичене ароматами квітів, а старі дерева Колонадного парку дають прохолоду навіть у найспекотніші дні. Уздовж алеї працюють кав'ярні, ресторани, паби. Курорт живе своїм звичним життям.

– Бачиш, яка навкруги краса? – запитав якось мій молодий чеський друг. – А знаєш, чому? Коли твоя країна воювала та стікала кров'ю, тут був курорт для Третього Райху.

Я тоді лише кілька тижнів жив у Подєбрадах. Друг знайомив мене зі своїми однолітками:

– Ось це пан Ігор. Він приїхав з України, з міста, яке щодня і щоночі бомбили. І привіз із собою песика.

Підлітки дивилися на мене з цікавістю, ніби я прибув з іншої планети.

– Йо! – схвально вигукували вони.

Мені було трохи ніяково від такої уваги. Я не вважав себе героєм. Просто людина похилого віку, яка втекла від війни. Такий собі дідусь, або "дедічек", як кажуть чехи.

Це було на початку літа 2022 року.

Тоді Європа дивилася на Україну зовсім інакше. Українські прапори висіли на муніципалітетах і приватних будинках. У магазинах стояли скриньки для збору коштів. Волонтери шукали житло для біженців. Незнайомі люди запитували про Харків, Київ, Маріуполь.

Запам’яталося, як в ті дні їхав у потязі з Праги, розмовляв по телефону українською. А коли вийшов в Подєбрадах, до мене підійшов чоловік середнього віку і запитав, чи я з України? Отримавши схвальну відповідь, потиснув мені руку: "Дякую вам, що захищаєте нас!".

Звісно, це була подяка всій Україні, яка стала щитом для Європи. Для багатьох європейців війна тоді мала українське обличчя. Вони дивилися на неї через нас – через людей, які приїхали з Харкова, Чернігова, Бучі, Херсона чи Миколаєва. Через історії про зруйновані будинки, евакуаційні потяги та нічні обстріли.

Здавалося, що Європа нарешті відкриває для себе Україну. Не як частину колишнього Радянського Союзу і не як "територію між Польщею та Росією", а як окрему країну зі своєю історією, мовою та пам'яттю.

Але відкривати сучасну Україну виявилося простіше, ніж переглядати власні уявлення про минуле.

Нещодавно німецький журнал Spiegel вийшов із гучною обкладинкою "Unser Krieg gegen Russland" – "Наша війна проти Росії". Усередині йшлося про 85-річчя нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. Редакція не має ілюзій щодо того, хто насправді прийняв на себе головний удар – автори чудово розуміють, що історія Східного фронту не зводиться до Росії, і пишуть про Україну та інші радянські республіки.

Але заголовок написаний інакше. І це не випадковість і не злий умисел – це інерція мови, яка зраджує глибший шар свідомості. Коли треба сказати щось стисло й зрозуміло для масового читача, рука сама пише "Росія", бо саме так десятиліттями вкладалася рівність СРСР = Росія в західну голову. Україна, Білорусь, країни Балтії в цій формулі зникають – не зі статті, а із заголовка, з тієї першої фрази, яку прочитає 90% людей, гортаючи стрічку чи дивлячись на кіоск з пресою. Вона просто зникає з колективної пам'яті.

А цифри говорять самі за себе. Україна втратила у тій війні 8-10 мільйонів людей – майже чверть довоєнного населення; за роки війни воно скоротилося з 41 до 27 мільйонів. Це одні з найважчих демографічних втрат серед усіх республік СРСР. Київ, Харків, Одеса лежали в руїнах; Україна стала головним театром бойових дій на Східному фронті на роки. Назвати цю війну "війною проти Росії" – означає стерти саме ту землю, де загинуло найбільше людей і де велися найжорстокіші бої.

І це найгірше. Стаття може бути зразково точною, але образ, який лишається в масовій свідомості, формує саме обкладинка. Це й пояснює, чому путінська пропаганда так легко привласнює собі Перемогу 1945-го, стираючи український внесок: вона просто користується вже готовим, давно вкоріненим стереотипом, який щойно мимохіть відтворив один із найповажніших журналів Європи. І все ж для багатьох європейців ця історія досі залишається насамперед російською.

Можливо, нинішня війна змушує Європу переглядати не лише ставлення до Росії, а й власну пам'ять про ХХ століття.

Минуло чотири роки. Українських прапорів у Празі значно поменшало. В Подєбрадах також їх зараз не бачу – тих, що були на будівлі муніципалітету, на деяких приватних будинках.

Нещодавно зустрів свого знайомого молодого чеха. Він виглядав якось збентежено, я навіть подумав, що у нього якісь особисті проблеми.

– Як справи, друже? Щось трапилось? – Хіба ти не знаєш, що трапилось? Війна ж йде в твоїй країні! Ці світові лідери, курва! Розумієш, якщо прийдеться воювати, я не зможу. Не зможу вбивати людину. Мені легше самого себе вбити, ніж когось іншого.

Можна було б подумати: ось воно, європейське виховання гуманізму і толерантності, ось вони – наслідки пацифізму! Але є зовсім інші приклади ставлення до війни з боку європейської молоді.

Нещодавно, 24 червня, мало б виповнитися 26 років Карелу Кучеру, хлопцю з чеського шахтарського міста Кладно, який віддав своє життя за Україну в боях за Бахмут – місто, в котрому я народився і де пройшло моє дитинство.

Карел Кучера, відомий також за позивним "Charlie Czech", був героєм, який віддав своє життя за свободу кожного з нас. В історію він увійшов як другий чеський громадянин, який загинув, захищаючи Україну від російської агресії.

Коли 18 березня 2023 року він загинув у запеклих боях біля села Хромове поблизу Бахмута, йому було лише 22 роки. Він служив добровольцем у лавах Міжнародного легіону територіальної оборони України, куди вирушив ще у травні 2022 року. За виняткову мужність Карел був посмертно нагороджений українським орденом "За мужність" особисто від Президента Володимира Зеленського, а у жовтні 2024 року Президент Чехії Петр Павел посмертно нагородив його медаллю "За героїзм". Карел Кучера похований на цвинтарі в Тухловіце, а прощання з ним також відбулося в українському Харкові.

Його глибоке переконання найкраще описують слова, які він сказав своїм близьким: "Якщо я не зупиню російські війська там, за кілька років нам доведеться воювати з ними тут".

На центральній площі чеського міста Оломоуц стояли стенди з фотографіями молодих чехів, які загинули, захищаючи Україну. На передньому плані видно напис: Svoboda za nejvyšší cenu – "Немає нічого ціннішого за людське життя. Але немає нічого ганебнішого, ніж не боротися за життя інших".

Я довго вдивлявся в їхні обличчя: Karel Kučera ("Charlie Czech"), Tomáš Zavázal ("Sparta"), Vladimír Přibyl, Martin Krejčí ("Taylor")... Кілька років тому вони були звичайними хлопцями з Чехії. Тепер вони стали частиною української історії. А поруч прогулювалися туристи, працювали кав'ярні, дзвонив годинник на ратуші. Мирне життя тривало. Але воно вже мало свою ціну.

У 2022 році Європа співчувала Україні. У 2026 році дедалі частіше вона починає замислюватися про себе. Про власну безпеку. Про власні армії. Про можливість великої війни на континенті.

Торік у європейській пресі часто з'являвся вислів: "останнє мирне літо Європи". Тоді це звучало майже як журналістська метафора. Сьогодні – вже не зовсім.

Я не знаю, чи стане літо 2026 року останнім мирним літом Європи. Такі питання історія зазвичай вирішує без попередження.

Але я добре пам'ятаю літо 2022-го. Пам'ятаю подив в очах чеських підлітків, які вперше зустріли людину з країни, де йшла велика війна. Тоді між Подєбрадами та Харковом мені здавалася прірва. Один світ жив під сиренами, інший – сидів у затишних кав'ярнях курортного містечка. Ніби лежала нездоланна відстань.

Минуло чотири роки. І сьогодні дедалі більше європейців починають розуміти: ця відстань не така вже й велика. Ця прірва здається значно меншою. І, можливо, саме це є головною зміною в європейській свідомості.

Читайте також: "Лагідна комунікація": чому Харкову мало просто змінити таблички