Феминистка и ЛГБТ-активистка Анна Шарыгина: Из Харькова уехало много лесбиянок, мы теряем людей, которые могут присоединиться к восстановлению

Україна відзначила День жіночої солідарності у боротьбі за свої права, який щороку припадає на 8 березня. Однак влада та суспільство продовжує відтворювати радянські наративи про 8 березня, як "свято весни та жіночої краси".

Про історію, правильне позиціонування 8 березня, виклики жінок під час війни, життя ЛГБТ+ спільноти, толерантність та планування ХарківПрайду на 2025 рік докладно розповіла феміністка, ЛГБТ-активістка, президентка громадської організації "Сфера", співорганізаторка КиївПрайд та ХарківПрайд Анна Шаригіна виданню "Думка".

Якщо ми говоримо про 8 березня – День жіночої солідарності у боротьбі за свої права, ми говоримо про довгу історію боротьби жінок за ці права, яка почалася в ХІХІ сторіччі. Але у нас цей день подається часто, як "День жіночої краси”, "День слабкої половини людства”, "День квіток”, "День весни”. Я так розумію, що це відбувається переважно через такі радянські наративи, які досі існують у нашому інфопросторі. Яким чином День боротьби жінок за свої права міг перетворитися на свято "жіночої краси”?

- Якщо ми беремо до уваги радянський простір, то є чудовий аналіз у двох гендерних дослідженнях: в Оксани Кісь і Тамари Злобіної. Ці фахівчині аналізували, зокрема, агітаційну продукцію – листівки до 8 березня. По них чітко видно, як змінювався образ жінки. Спочатку жінка зображується на радянських листівках доволі маскулінізовано: у жінок виділені м'язи на вилицях, тіло у них м'язисте. І коли на листівці було написано: "Родіна мать зовет", хоч Батьківщина й названа матір'ю, вона видається доволі сильною, проактивною. Такою, що на собі тягне все.

Потім, коли Друга світова війна закінчилася, чоловіки повернулися на робочі місця, і потрібно було поновлювати популяцію, то згадали про те, що жінок треба навертати від роботи до материнства. Тоді з'явилася риторика, що це день мами. З'явилися колективні фотографії, мімози тощо. Потім навіть і припинили говорити про гендерну рівність, тому що вона перестала бути будь-якою цінністю для Радянського Союзу. Тоді на листівках з’явилися різні тваринки, типу чєбурашок, ведмедиків, які вітали інших тваринок квітами. Хочу зауважити, що це було частиною радянської пропаганди. Так само як і зараз різні свята використовують як пропаганду. Наприклад, коли керівництво міста Харкова вітає жінок зі святом весни та краси – це теж гендерна політика. Нам начебто говорять, що жінки продовжують бути прикрасою, що вони не є суб’єктними, їм треба лише любов, а не рівна зарплатня. Це й досі відбувається у нашому просторі.

Враховуючи загальносвітові та українські реалії, як сьогодні має позиціонуватися цей день, 8 березня?

- Я б хотіла, щоб у ці дні, принаймні на державному рівні, відзначалися досягнення жінок, зокрема, професійні досягнення. Також щоб звучала інформація про ті виклики, з якими досі стикаються жінки, з якими, наприклад, не стикаються чоловіки в таких самих сферах. Щоб говорили про протидію домашньому насиллю, гендерно-зумовленому насиллю, протидію домаганням та іншим видам неприйнятної поведінки щодо жінок. Щоб говорили про те, що залишається дискримінація та нерівність. Щоб кожна людина в цей день замислилась, який крок, яку дію, яке слово я можу використати, щоб підсилити жінок і жіноцтво в цьому світі.

Існує дискусія щодо дати проведення свята жіночої солідарності. Перша дата – 25 лютого – День народження Лесі Українки, яка зараз вважається Днем української жінки. І є 8 березня. Яка з дат є більш правильною, на вашу думку?

- Який сенс закладається у День жінки? Типу, ти народилася, у тебе є вагіна і молочні залози ростуть в підлітковому віці – тому ми тебе вітаємо. Із чим ми вітаємо жінок? Із тим, що на них здійснюється величезний тиск в суспільстві щодо того, як вони мають виглядати, що вони мають говорити, що вони мають їсти, як вони мають поводитися? Із чим ми вітаємо жінок? Якщо ми говоримо про 8 березня, то це не радянське свято. У 1977 році це свято було визнано як Міжнародний жіночий день Організацією Об'єднаних Націй. Те, що відбувалося в Радянському Союзі потім, - це окрема історія. Є професійні свята, тут теж зрозуміло, що відзначати. Але свято жінки української – це якийсь нонсенс, чесно кажучи. У нас навіть не день дитини – у нас день захисту дітей. Тобто є якась дія в цьому. Тому я вважаю, що день жінки є безглуздим, безсенсовним.

Тобто в цьому контексті 8 березня є логічним і правильним святом?

- Комунікується неправильно і некоректно. Якби опоненти чи опонентки знайшли дату, в яку була зареєстрована перша українська жіноча організація або відбулася перша акція на підтримку жіночих прав, було б зрозуміло, що це релевантна заміна. Але на поточний момент не тільки в пострадянських країнах відбуваються різні комунікації та заходи на 8 березня. Вони відбуваються в багатьох країнах світу. Так чи інакше робляться певні декларації чи посилання до цього дня. Я не бачу в цьому проблеми.

Також у суспільстві існує дискусія щодо того, чи потрібно 8 березня залишати вихідним днем. На вашу думку, цей день потрібно залишати вихідним?

- Мені особисто вихідний день імпонує через те, що жінки можуть доєднатися до різних акцій та подій, не ризикуючи втрапити у конфлікт з керівником чи керівницею. Що стосується принципово, у мене позиції немає. Робоче навантаження, безумовно, погіршує присутність жінок на вулицях міста, але я б не сказала, що це принципова позиція, що це має бути вихідний чи не має бути вихідний. Погляньмо на інші державні свята, які є вихідними днями. Візьмемо, наприклад, релігійні свята. Вони всі здебільшого зводяться до однієї конкретної релігії. Але в Україні проживають люди різних релігій. Чому ми не робимо вихідних днів для інших релігійних свят? Менш із тим, я думаю, що правозахисні відзначення на державному рівні мають бути. Я б хотіла, щоб додався День прав людини 10 грудня, тому що це зараз те, за що бореться Україна. Мені здається, що такі державні свята можуть бути шансом підсвітити певні проблеми, актуальні для українського суспільства.

Що може зробити влада, медіа, люди з великим соціальним капіталом вже зараз, щоб змінити наратив "Свята жіночої краси” 8 березня на День жіночої солідарності?

- Щонайменше і найдешевше – це змінити власну риторику. 14 лютого та 8 березня є святом маркетологів, які просувають певні товари. Я не знаю, чи можемо ми побороти цей вітряний млин. Але говорити про досягнення жінок, зазначати виклики та думати, як кожен з нас може сприяти позитивній боротьбі, це, напевно, найперше. І якби у нас замість тюльпанів із написом "З днем весни і краси" були б постери інформаційної кампанії, коли висвітлюються жінки, які важливі для Харкова. Якби це були портрети видатних жінок або зазначені ті кроки, які робить влада для того, щоб підтримати справді жінок. Я впевнена, це було б більш релевантно.

Які є стереотипи про жінок, які сильно шкодять українському суспільству?

- Напевно, про жінку, як про прикрасу, адже за цим стереотипом стоїть дуже багато всього. Найважливіше, напевно, дві речі: це недосяжні стандарти краси, які висуваються до жінки. І друге – це об’єктивація, яка є м'якою вказівкою на місце. Як-от ти "красива ваза”, твоє місце – прикрашати наш чоловічий колектив, радувати око, а не ухвалювати рішення та сидіти за столом з різними великими експертами. Якщо говорити загалом про стереотипи, то наше життя без стереотипів неможливе. Тому якщо ми не можемо відмовитися від стереотипів, принаймні маємо їх фільтрувати та розуміти, коли вони діють на користь, а коли тільки шкодять. Наприклад, одним із потужних поштовхів до зміни ставлення до жінок в американській поліції було те, що виявилося, що жінки так само можуть брати участь в терористичних актах, як і чоловіки. На жаль, це так. Але це та сфера, в якій стереотипи шкодять. І, наприклад, коли зараз на блокпостах не перевіряють машини жінок, - це є виявом стереотипного ставлення. Тоді це свідчить про непрофесіоналізм тих людей, які мають це відстежувати. Тобто виходить так, що стереотипний підхід є непрофесійним. Тому ми маємо бачити, що якщо в певних сферах стереотипи не працюють, то, скоріш за все, вони ніде не працюють на користь українському суспільству.

Які зміни у ролі жінки з початку війни ми можемо назвати сьогодні?

- Напевно, тут варто говорити про сім'ю. Не тому, що жінка – це берегиня, а тому, що жінок дуже часто задвигають у цю сферу. Вважається, що сім'я для жінки важливіша, ніж для чоловіка, хоч це і не відповідає реальності. Навіть існує дослідження про те, що жінки поза шлюбом живуть значно довше, ніж жінки у шлюбі. Однак мова про те, що без близької людини дуже важко справлятися з різними ситуаціями. Багато жінок мусили покинути свої домівки, поїхати рятувати дітей чи рятуватися самим від війни. Це безумовно впливає на все.

Зокрема, на те, що у темний час доби переважна більшість людей на вулиці — це чоловіки, а це повністю змінює відчуття безпеки в місті. Змінився градус дискусії щодо гендерної рівності. Вважається, що кроки в цьому напрямі наразі є другорядними. Це призводить до того, що у процесі планування та відновлення виключаються важливі для жінок речі, як-от: інклюзія, яка буде важливою так само для ветеранів і ветеранок, не тільки для жінок, як для групи. Суспільство – це система. І вона діє, як сукупність певних факторів. Якщо якийсь один елемент випадає, наприклад, те саме відчуття безпеки – це призводить до зміни системи в цілому. Зараз багато хто може сказати, що в Харкові й чоловікам, і жінкам небезпечно. Це правда. І чоловікам, і жінкам небезпечні російські "Шахеди" та дрони. Але також, на відміну від чоловіків, жінкам ще більш небезпечні чоловіки. У багатьох сферах зараз відбувається подвійне навантаження на жінку.

Якою може бути роль жінки у післявоєнний час? У мене, наприклад, є особисті побоювання, що риторика того, що жінка має бути берегинею, матір’ю, повинна народжувати, в якийсь момент знову може повернутись до нас.

- Це ж можна робити в різний спосіб. Одна справа, якщо це буде робитися позитивними підкріпленнями, як наприклад, підвищеними виплатами за дітей або додатковими послугами безоплатними від держави для матерів та сімей з дітьми. Однак це може робитися й у інший спосіб, як-от: заборона переривання вагітності. Такі ініціативи продовжують періодично лунати у Верховній Раді. Це скоріш за все ставатиметься й надалі. Питання, що ми будемо з цим робити – говорити чи мовчати. Потрібно, щоб жінки ставали більш свідомими, більш залученими і могли пояснювати чоловікам, що обмежувати права людини – це не ок.

Якою може бути роль жінки в післявоєнні часи?

- Ми маємо говорити про залучення жінок до всіх процесів на всіх рівнях. Поки жінки не присутні в процесі прийняття рішень, допоки жінок не сприймають серйозно як керівниць, як впливову частину суспільства, як професіоналок, ми будемо мати рішення, прийняті виключно в інтересах чоловіків, як групи. Мовиться не про те, що якісь конкретні чоловіки погані. Мовиться виключно про диспозицію влади. Зараз у чоловіків влади більше. Проте соціальна відповідальність однакова, може навіть за жінками навіть більша. Це претензія не до якогось конкретного чоловіка, а до тих передумов, які будуються в інтересах чоловіків.

Підсумуємо найбільш актуальні проблеми жінок на сьогодні.

- Важко навіть вибудувати ієрархію проблем. Мені здається, це не має сенсу. Якщо ми говоримо про проблеми, добре б говорити про те, як їх можна вирішувати. Але зараз це виглядає так, що ми не можемо собі дозволити сказати, що треба зробити спочатку. Роботи дуже багато, і ставатиме ще більше в цьому напрямі. Якщо взяти проблему насилля над жінками саме як гендерно-зумовленого насилля, помітною є дискусія щодо того, як можна підтримати жінок у випадку домашнього чи гендерно-зумовленого насилля. І багатьма міжнародними організаціями пропонується психологічна підтримка. Однак, на мою думку, для того, щоб зменшувалося насилля, треба щонайменше суспільний осуд, а краще гідне покарання. Також зараз відбувається маскулінізація суспільства, суспільної думки. Заведено вважати, що лише чоловіки є або можуть бути захисниками. А зараз попит саме на таку функцію. Менш із тим, якщо ти управляєш дроном, то не важливо, якої ти фізичної сили. Але й досі жінкам продовжують відмовляти в прийнятті до Збройних Сил. Ви зараз можете мене запитати, де такі випадки, чи подали до суду? І тут ми стикаємося з іншим викликом, що дуже часто такі ситуації дискримінації є важко доводимими. Уявімо, що якась жінка подала до суду на відомий військовий підрозділ через дискримінацію. Я не думаю, що це буде перемога для обох сторін. Треба робити все: справи у суді потрібні, потрібно на міжнародному рівні говорити про те, що боротьба українського суспільства є, зокрема, боротьбою проти стереотипів, упереджень і дискримінації за права людини, на відміну від російських наративів. Це, я вважаю, також буде на користь нашій глобальній боротьбі.

Ви вже неодноразово зазначали, що існує проблема достатньої представленості жінок у війську та в процесах прийняття рішень. Які кроки потрібно зробити для того, щоб змінити цю ситуацію?

- Вона змінюється потроху. Я чула таку цифру, що в 4 рази збільшилась кількість жінок у війську від початку війни. Не пам'ятаю, чи то війни в цілому, чи з 2014-го, чи то від початку повномасштабного вторгнення, щоб я не ввела вас в оману. Так, представленість і кількість на перевагу – це дуже важливо.

Але також розумієте, що коли консервативні чоловіки старої формації ухвалюють рішення, вони не припускають навіть думки, що жінка може бути гідна бути за столом прийняття рішень. І тут, наприклад, можна навести приклад, як нещодавно чоловік з театральної сфери написав на Facebook пост, що дуже шкода, що пройшли часи, коли можна було вщипнути за дупу будь-яку студентку, яка ходить по вишу. Це ж всюди відбувається. Просто зараз про це ми, на щастя, більше говоримо. І це також частина процесу змін. Якщо говорити про те, що можна зробити, то я б дуже хотіла, щоб самі жінки переступали через свої страхи, через власні упередження щодо себе, і були проактивними в суспільній діяльності.

Чи є якісь позитивні зрушення з боку сприйняття українським суспільством ЛГБТ руху?

- Мушу зазначити, що на певному етапі змішування цих понять є шкідливим, зокрема для феміністичного руху. Із іншого боку, я з вами погоджуюсь, що це споріднені теми - теми рівності, зокрема, гендерної рівності. Наприклад, коли мером Харкова ще був Геннадій Кернес, і ми заявили про перший ХарківПрайд, то необхідність заборони проведення цього заходу він аргументував тим, що всі прайди, які відбувалися в Харкові, проходили з безладом. Але на той момент у Харкові ще не було прайдів. Він мав на увазі Марші жіночої солідарності, які ми проводили 8 березня. Тобто теми жіночого руху та руху за права ЛГБТК-спільноти перетинаються, що провокує упереджене ставлення.

Щодо питання ставлення людей до спільноти - важко сказати через те, що підсилилася риторика "не на часі". Це також відбувається з феміністичним рухом. І також через те, що дуже багато всього пішло з вулиць Харкова. Із вулиці свята, пішли міські інтервенції та ХарківПрайд. Відповідно, ці ініціативи пішли й з інформаційного поля. Зараз це може виглядати, наче ЛГБТК людей не існує знову в Україні, але це неправда. Ми відкрили громадський центр для ЛГБТК+ спільноти й для жінок, багато людей нас відвідує, і серед обох цих груп.

Тож ЛГБТК-люди як були, так і лишаються в Харкові, просто вони стають ще більш закритими через підвищений рівень ненависті та фізичної небезпеки. Однак ставлення до ЛГБТК-людей у суспільстві після повномасштабного вторгнення навіть покращилось. Відповідно до опитувань, зокрема, опитування Національного демократичного інституту міжнародних відносин, ледь не вдвічі побільшало відповідей позитивних на питання, чи мають ЛГБТК-люди мати такі самі права, як і гетеро-люди. І, зокрема, діяльність організації ЛГБТК-військових тому сприяє, і ветерани, і ветеранки, які продовжують боротьбу за законодавство про шлюбну рівність, про цивільні партнерства і так далі.

Наскільки зараз активна у Харкові ЛГБТК спільнота? Чи відбуваються якісь заходи?

- У нашому громадському центрі події відбуваються щодня. Однак ми позиціонуємо себе не на виключення, а на включення. Мається на увазі, що до нас може прийти будь-яка людина. До нас можна приходити просто в хаб, як попрацювати протягом дня, призначити, проводити зустрічі і так далі. Питання тільки в повазі до спільноти, от і все. Напевно 80% людей, які раніше були найбільш активними - вони виїхали. Дехто скаже, що і не треба нам пі******в тут, але я нагадаю, що це були люди, які наважувалися відкриватися. Людина, яка є слабкою суспільно, менш вірогідно відкриється, бо це очевидно викличе спротив і тиск. Тобто це були люди, які мали певний суспільний капітал, певну освіту, певні професійні навички, місце в суспільстві. Також виїхало багато лесбійок, бо вони вивозили своїх дітей і не повернулися. І найгірше, що я не впевнена, що вони повернуться через гомофобію, біфобію, трансфобію в Україні. Ми втрачаємо людей, які могли б докладатися до наших суспільних процесів, до відбудови також.

Чи планується цього року ХарківПрайд? Якщо так, під яким гаслом, яка буде тематика?

- Ми ще не планували це, бо зараз планувати дуже важко. Ми визначилися з датами. Це традиційно буде у вересні, на першому чи другому тижні. Ми обов'язково про це оголосимо одразу після того, як проведемо наші тижні жіночої солідарності, бо це також наш проєкт, якому вже близько 10 років. Для нас це дуже важливо, як для феміністок. Десь у квітні ми сядемо за планування, і, думаю, що в травні будемо мати вже ідеї та план.

Як можна підвищити рівень толерантності в українському суспільстві?

- Може бути дуже багато варіантів, але те, чого мені бракує – це політичної волі. Маю на увазі позиції держави, тому що не всі питання, особливо етичного, морального характеру, можна ставити широкому суспільству. Щоб підвищити толерантність потрібно почати підіймати це питання на політичному рівні і врешті-решт визначитися з позицією. Уникати сороміцького ставлення, казати, що це приватна сфера, інтимна тема. Це не інтимна тема, це права людини. Часто кажуть, що вони (представники ЛГБТК+ спільноти) можуть займатися чим завгодно в спальнях. Невже хтось думає, що комусь іншому потрібен дозвіл на секс? Мовиться про реалізацію елементарних побутових прав - планувати поховання близької людини. Якщо ми говоримо про воєнний стан, це про можливість успадкувати чи можливість підхопити виховання дитини, якщо щось станеться з партнером. Це можливість ухвалювати критичні рішення, якщо з партнером щось трапилось. Я говорю про безпеку, а саме про шлюб, який надає певні можливості людям. Нікому не потрібен дозвіл держави, щоб практикувати якісь приватні речі. А от для того, щоб оформити сімейне страхування чи кредитування, держава має засвідчити шлюб, як стосунки між двома людьми.

Хто з жінок Вас надихає?

- Я сьогодні познайомилася з ведучою радіо "Хартія", і вхопила певне натхнення. Також я заочно познайомилась з Оленою Апчел, історія якої мене надихає. Вона покинула доволі престижну роботу в Берліні, повернулася до України та мобілізувалася. Але таких жінок у моєму житті дуже багато.

Читайте також: Викладачка Ксенія Угненко: Якби мер на бігбордах писав "Ми – харківці", ця форма дуже швидко прижилася