Нелегальні гроші. Як у Харкові витрачали неофіційні доходи

Для нас новини про корупцію та розкрадання вже стали звичним тлом. Майже щодня повідомляють про чергову кримінальну справу: про "халатність", "розтрату", "заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем" чи "отримання неправомірної вигоди", як зараз технічно називають звичайні хабарі. Суми обчислюються десятками та сотнями мільйонів гривень, а нерідко й мільярдами.

Як правило, подібні справи починаються з виявлення нелегальних доходів через несвоєчасно подану декларацію, незадеклароване майно чиновника, несподівано виявлені банківські рахунки або готівку, походження яких власник не може пояснити.

Для всіх корупціонерів та інших системних паразитів за всіх часів одним із головних завдань було приховати вкрадені гроші. Але це не бабусині "гробові", приховані в комоді між простирадлами, і не сімейна заначка на відпустку. Йдеться про справді великі гроші, які просто так "під матрацом" не сховаєш – просто не помістяться.

Системна корупція – далеко ще не сучасне явище. У Радянському Союзі вона також процвітала, особливо в період "перебудови", що почалася, перед остаточним розпадом радянської імперії. Зростання корупції перед крахом держави – одна з ознак руйнування політичної, економічної та соціальної систем.

У СРСР із розкраданнями соціалістичної власності, хабарами, спекуляцією та іншими економічними злочинами боровся спеціальний міліцейський апарат – ОБХСС (Відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності та спекуляцією). В Україні з корупцією та економічними злочинами зі змінним успіхом борються одразу кілька відомств: НАБУ – Національне антикорупційне бюро, САП – Спеціалізована антикорупційна прокуратура, НАЗК – Національне агентство із запобігання корупції, а також СБУ та Національна поліція.

І якщо сьогодні в Україні в більшості випадків, близько 97% справ, суди обмежуються грошовими штрафами за подібні правопорушення, а реальні тюремні терміни за топ-корупцію або великі хабарі залишаються відносно рідкісним явищем, то після слідства ОБХСС за "викрадення соціалістичної власності в особливо великих розмірах" (при збитках від 10 тис. рублів і більше) могло закінчитися стратою. І жодного "повідомлення про підозру", застави та інших сучасних процесуальних хороводів: арешт, суд і, якщо вина доведена – вирок та конфіскація майна на користь держави!

З одного боку, нинішнім хапугам живеться важче, ніж їхнім радянським попередникам. Раніше не було обов'язкового декларування доходів та фінансового моніторингу, а переміщення та зберігання великих сум готівки не залишало цифрових та банківських слідів. Не існувало сучасних журналістських розслідувань, не було й дронів, за допомогою яких сьогодні можна зняти з повітря звичайну "дачну ділянку" якогось чиновника – з басейном, тенісним кортом, зоопарком та іншими ознаками "скромного" життя.

З іншого боку, у Союзі – країні, де абсолютна більшість населення жила приблизно однаково, великі витрати неминуче кидалися у вічі. Щоб витратити значну суму грошей та не викликати зайвих питань від "компетентних органів", потрібно було мати фантазію і робити це вкрай обережно.

Як це було у Харкові?

У нашому місті завжди було багато заможних людей, які розбагатіли незаконним шляхом. Харківські тіньові підприємці – "цеховики" – вигадували геніальні кримінальні економічні схеми, торговці збагачувалися на пересортиці та обважуванню, з численних фабрик та заводів тягли дефіцитну продукцію. Витрачали незаконні доходи з розмахом, з вигадкою, але з огляду на всевидячий ОБХСС та на "розстрільну статтю".

Техніка, меблі, речі

Речі дуже багатих харків'ян відрізнялися від тих, що носила більшість насамперед ціною, якістю та країною-виробником.

При хронічному дефіциті та мізерному асортименті магазинів будь-яка імпортна річ виглядала, як предмет розкоші. Але імпортні речі людей середнього достатку дуже відрізнялися від гардеробу заможних громадян. Хтось міг собі дозволити югославську дублянку, а хтось хизувався в італійській. Хоча для недосвідченого радянського обивателя виглядали ці речі майже однаково.

Задовго до 90-х серед тіньової харківської еліти у повсякденному побуті вже були спортивні костюми, у тому числі знаменитий "Adidas", гарні кросівки, американські джинси та взуття відомих світових брендів.

З особливим розмахом витрачалися гроші на те, що не могло стати об'єктом уваги сторонніх. Багаті харків'яни робили дорогі ремонти. Майстрів, здатних втілити фантазії платоспроможних замовників, було дуже мало, і таких виконавців, часом, чекали роками. З інтер'єрних вишукувань того часу: шикарне ліплення – і на стелі та на стінах; дорогий паркет, який робили на замовлення в неофіційних цехах із цінних порід дерева, зустрічався навіть із тику; мінібасейн із плитки та мозаїки замість ванної; спеціально привезені з-за кордону екзотичні фотошпалери.

Меблі, навіть вітчизняні, за умовчанням, були предметом розкоші. Але ті, хто міг собі дозволити, купували імпортну, хоч і з соціалістичних країн: югославські та румунські стіни, чеські спальні гарнітури, болгарські дитячі та молодіжні гарнітури. Особливо цінувалися антикварні дореволюційні меблі. За чутками, в одного харківського цеховика будинку стояли меблі Людовика XVI із справжнім "королівським" ліжком.

Відеомагнітофон "Електроніка ВМ-12". Роздрібна ціна 1280 рублів. На чорному ринку ціна нового апарату могла легко злітати до 3-5 тисяч рублів.

Не шкодували грошей і на імпортну апаратуру – магнітофони, телевізори та особливо модні в ті роки відеомагнітофони. Одна відеокасета коштувала як дві місячні зарплати інженера, однак у деяких заможних будинках їх колекції налічували кілька десятків.

Купували імпортні речі, техніку та навіть меблі у спекулянтів-"фарцівників" або у валютному магазині "Берізка". Але контакти зі спекулянтами чи візити до валютного магазину могли закінчитися спілкуванням із міліцією. Заможні харків'яни, які уникають уваги влади, віддавали перевагу комісійним магазинам.

У "комісійках" чи "комках" тоді можна було купити все! Але щоб купити дефіцитні товари, треба було бути "своїм". Заповзятливі харків'яни придумали спосіб швидко потоваришувати з продавцями.

Після короткої розмови з продавцем, як правило, слідувала закономірна негативна відповідь на питання про наявність потрібного товару. Але треба було попросити передзвонити, якщо необхідні речі з'являться у продажу, а номер записували на десятирубльовій банкноті.

Для харків'ян, які входили в закрите коло заможних радянських людей, можливостей для розваг було не так багато.

Поїздки

Незважаючи на "залізну завісу", радянській людині були доступні організовані колективні поїздки за кордон, хоч і до дружніх соціалістичних країн. Але громадяни з нелегальними доходами боялися ретельних перевірок у держбезпеці, навіть якщо офіційно все було гаразд.

Декілька харків'ян, які офіційно обіймали керівні посади у виробничій сфері, регулярно літали в інші міста виключно заради відвідин відомих ресторанів. У їхньому колі це називалося просто – "злітати поїсти". Протягом одного дня компанія вилітала з харківського аеропорту до столиці СРСР, обідала чи вечеряла в одному з найпрестижніших і найдорожчих ресторанів – "Пекіні", і того ж вечора поверталася назад.

Ресторан "Пекін". Місце вважалося елітним та богемним, тут збиралися найвищі партійні чиновники, дипломати, кримінальні авторитети, підпільні мільйонери ("цеховики"), а також зірки радянської естради та спорту.

Просунуті харків'яни вже з початку 80-х дозволяли собі активний відпочинок у Грузії, у престижному "Бакуріані" – найвідомішому гірськолижному курорті Радянського Союзу. Для 80-х гірські лижі були справжньою екзотикою. На цьому курорті була добре розвинена інфраструктура, були ресторани та готелі, і було де витратити гроші. Гірськолижне спорядження, як правило, б/в, купувалося також у комісійних магазинах.

Азарт

Наявність великих грошей має на увазі і пристрасть до азартних ігор, і можливість програвати, не думаючи про наслідки. У Харкові був іподром, де працював офіційний тоталізатор. Але знову ж таки там можна було "засвітитися". Тому ті з харків'ян, хто мав кошти та бажання долучитись до азартних ігор без наслідків, організовувалися у своєрідні закриті карткові клуби. Як правило, одна й та сама компанія кілька разів на місяць збиралася на квартирі та грала в карткові ігри, в основному в преферанс, та з дуже солідними ставками. Вступити в таку компанію сторонньому практично неможливо.

Інтим

Як і зараз багаті харків'яни могли собі дозволити весь спектр інтимних послуг, представлених на цьому ринку.

1982 року, за розповідями очевидців, під час чергових гастролей "Цирку ліліпутів" (єдиний у світі професійний колектив малорослих артистів), гімнастки з трупи цирку надавали інтимні послуги любителям екзотики. І це була розвага для дуже вузького кола справді багатих харків'ян.

Накопичення

Звичайно, не всі нелегальні багатства йшли лише на розваги. "Тіньові" ділки, хабарники, скарбниці завжди мали потребу накопичувати кошти "на чорний день", на випадок втрати прибуткової посади або кримінального переслідування. Традиційно вітчизняна валюта – радянські рублі, "дерев'яні" - були не в пошані як інвестиції. І в ті часи накопичення воліли тримати в валюті, що конвертується, і коштовностях. Але придбання валюти, золота та діамантів мало на увазі контакти з так званими "валютниками", а вони завжди були на особливому контролі у могутнього КДБ.

Одним із найпоширеніших і вдалих способів зберігання нелегальних накопичень вважалися царські червонці – старовинні золоті монети, назва яких походить від словосполучення "червоне золото" найвищої проби. Ці монети карбувалися величезними, багатомільйонними тиражами. І історично використовувалися для збереження заощаджень за принципом "панчохи" або "в матраці". Червонці передавалися у спадок, активно продавалися та купувалися. Офіційно як гроші вони не ходили і операції з червінцями потрапляли під серйозну статтю "Порушення правил про валютні операції". Але купити ці монети можна було, не маючи специфічних зв'язків та минаючи спілкування з кримінальними елементами.

Наприклад, у Харкові, у ДК "Сучасник" у парку Артема на "нумізматичній товкучці", за певного везіння та вміння спілкуватися, царські червінці могла купити будь-яка людина "з вулиці". Монета вагою 8,6 грама із золота 900-ої проби коштувала у Харкові у 80-ті близько п'ятисот рублів і була досить зручним та гнучким активом. У разі потреби можна було продати одну чи більше монет.

Легалізація

Легалізувати кошти за відсутності високих офіційних доходів раніше практично неможливо. Держава залишала лише одну лазівку – виграш у державній лотереї. Автомобілі, виграні в азартній грі з державою, не підлягали конфіскації навіть у разі кримінального переслідування їхнього власника.

Призовий лотерейний квиток, що давав право на отримання автомобіля, перетворювався на дуже цінний товар. Його можна було продати за суму, що в 4-5 разів перевищувала номінальну вартість найвигранішого автомобіля. І навіть за такої ціни це було дуже вигідною інвестицією.

Читайте також: Бізнес воєнного часу. Ухилісти