Харківський рятувальник Сергій Білоус: Бували випадки, коли просто на руках люди вмирали

Харківські рятувальники за героїчну працю під час війни неодноразово були відзначені і президентом, і Верховною Радою, і місцевими органами влади, а головне – громадянами. Чи не щодня бійці ДСНС без зброї у руках виходять на ліквідацію наслідків ворожих обстрілів і порятунок життів мирних громадян.

В інтерв’ю виданню "Думка" помічник начальника чергової зміни оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС у Харківській області Сергій Білоус розповів, як із початком вторгнення змінилася робота рятувальника, яке спорядження щоразу із собою зобов’язані брати пожежні, як організована робота під загрозою повторного обстрілу та чи існують дива.

Розкажіть трохи про себе, скільки років ви вже служите в ДСНС?

- У ДСНС прийшов у 2010 році, розпочав навчання курсантом у Національному університеті цивільного захисту України, де провчився 5 років. Після цього працював начальником караулу протягом 8 років в Індустріальному районі. І взимку 2023 року вже перевівся до ОКЦ Головного управління.

Уже під час повномасштабного вторгнення?

- Так.

Таким чином, у ДСНС ви служите 16 років?

- Зараз 16, буде скоро.

Як ви прийняли таке рішення бути рятувальником?

- Це було ще з дитинства. Тоді в Харкові була громадська організація – Оперативно-рятувальна служба міста Харкова. Вона була створена після значних землетрусів у Вірменії. Тоді постало питання, хто буде рятувати харків'ян. І волонтери, туристи, альпіністи створили таку організацію, можна сказати, за інтересами. Вони займалися організацією саморятувальних робіт. Вони навчали школярів, така школа юних рятувальників була, де я займався з 2002 року. Мені тоді 9 років було. І так протягом усього життя поруч із рятувальниками: виїжджали з ними, працювали з ними, чергували з ними.

Можна сказати, це втілення дитячої мрії і з самого дитинства ви вже знали точно, ким будете?

- Напевно, не мрія, це була вже така мета стати рятувальником. Але це відрізняється від того, як в дитинстві ми собі уявляємо цю професію. Коли вже стаємо рятувальником, стикаємося з реаліями професії. Це дуже важка професія, тому що ми стикаємося не лише із такими чудовими історіями, коли врятували людей, але і з трагічними випадками, коли, на жаль, люди гинуть. Тому це професія і фізично, і морально важка.

Як змінилася ваша робота з початком повномасштабного вторгнення? Які були ваші основні задачі до і після?

- Задачі в нас не змінилися. Ми як рятували людей, гасили пожежі, то так і продовжуємо цим займатися. Але змінилися деякі фактори. Перш за все, це те, з чим стикаємося: значні руйнування, значні площі пожеж та руйнувань внаслідок обстрілів. По-друге, це повторні обстріли. До нашого звичайного спорядження довелося додати бронезахист у вигляді бронешоломів та бронежилетів, що також додає ваги.

Тому доводиться частіше міняти особовий склад на місці проведення робіт, тому що хлопці виснажуються. Звичайне спорядження і так важить близько 50 кг, ще додайте вагу бронежилета, бронешолома, то це під всі 70 кг додатково, окрім власної ваги, буде.

Це саме те, що я хотіла далі запитати. Які інструменти та техніку використовує рятувальник? Що він із собою обов’язково має взяти?

- Перш за все, власна безпека. Тому спеціальний одяг, спеціальне взуття, яке не буде рватися, не буде горіти, не буде промокати. Звичайно, засоби захисту – пожежний шолом або бронешолом. Це залежить від обставин, на які виїжджає безпосередньо. Також необхідно захищати органи дихання та зору, тому використовувати стиснене повітря, яким він може дихати у непридатному для дихання середовищі. Коли внаслідок пожежі виділяється чадний газ або інші хімічні сполуки, нам потрібно працювати для того, щоб знайти постраждалих, надати їм допомогу.

І безпосередньо те, чим буде працювати рятувальник. Це може бути пожежний рукав зі стволом, щоб гасити пожежу, або якийсь інший інструмент, наприклад, бензорізець чи гідравлічні ножиці. Усе залежить від мети.

Я пам'ятаю, коли я знімала інтерв'ю в пожежній частині, мені ваші колеги давали вдягнути на себе те, що кожен день носить рятувальник. Я, напевно, навіть і частини не змогла на себе просто вдягнути, бо це нереальна вага. Не уявляю, наскільки це важко. Як можна до цього звикнути?.

- Ну, це вже звичка все ж таки. У нас є також таке правило, що ліфтами ми не користуємося. Нам доводиться все це підіймати самотужки.

А чому? Тому що можете застрягти?

- Саме так. Може бути відключена електроенергія спеціальними службами для запобігання травмування, електротравми особового складу або внаслідок пожежі можуть переплавитися дроти. Задля безпеки наших хлопців ми не користуємось ліфтами. Усе спорядження підіймаємо на собі.

Тобто всі ці кілограми ви постійно носите на собі і про таку опцію, як ліфт, можна навіть не згадувати вже?

- Так.

Скільки часу проходить від дзвінка про те, що сталася незвичайна ситуація, до моменту, коли рятувальник вже сидить у машині і готовий виїжджати?

- Цей час в нас мінімальний. Зараз це зазвичай складає хвилина-півтори. Це, якщо ми кажемо просто за звичайний виклик. Якщо в нас виклик "наслідок бойових дій", тут потрібно трохи більше часу для вдягання бронезахисту. Оцінюється також, щоб був безпечний маршрут, а також загроза повторних обстрілів, які можуть статися по дорозі. Але десь приблизно до двох хвилин.

Росіяни часто застосовують тактику повторних обстрілів. Як боротися з цим почуттям страху? Як ви навчилися з цим працювати?

- У нас є чіткий регламент дій. Після прибуття починається пошук безпечних місць, де може укритися особовий склад. Звісно, цим займається визначена одна людина, всі інші в цей час проводять роботи з гасінням пожежі або рятувальні роботи. У разі загрози повторних обстрілів люди переміщуються саме до цих місць.

Це знову мінімальна кількість часу і не кожному може пощастити туди добігти і врятуватися.

- Але ми цими правилами все ж таки керуємося.

Я знаю про ситуацію, яка у вас була, коли був масований обстріл Харкова "Шахедами". Влучання в будинок на Гімназійній набережній. Ви рятували дівчинку Марію, яка була завалена бетонною плитою. Це був п'ятий поверх?

- Восьмий.

Як раз тоді дали повторну тривогу. Була загроза повторного обстрілу. Але ви розуміли, що можете вже не встигнути її врятувати і навіть під час повторного небезпеки залишилися на місці, не пішли в укриття, ризикуючи і власним вже життя?

- Тут ми оцінювали ризики. Для нас життя людини є пріоритетним в даному випадку, тому було прийнято рішення залишатися та продовжувати рятувальні роботи. Звісно, ми постійно здійснювали моніторинг обстановки. На щастя, все обійшлося.

Але все одно продовжували залишатися на восьмому поверсі, саме в епіцентрі влучання, бо там була людина, яка потрібно була рятувати життя.

- Саме так.

Наскільки я знаю, рятувальна операція, яка була з Марією, - одна з найскладніших. Понад три години вона провела під бетонною плитою. Ви особисто керували цією операцією? Можете розказати про неї трохи детальніше?

- Сталося влучання у дев'ятиповерховий житловий будинок. Ми отримали інформацію, що під залізобетонною плитою на восьмому поверсі є затиснута людина. На 9 поверсі в цей час відбувалася пожежа. Наші відділення були направлені на 9 поверх для гасіння пожеж у двох квартирах.

Ми ж розпочали рятувальну операцію з порятунку цієї дівчини. Було дуже складно, оскільки вона була затиснута плитовим перекриттям, яке зламалося. Із якої б сторони ми не розпочинали її підіймати, все ж таки зламана плита на неї давила. Застосувавши досить велику кількість рятувального інструменту, нам все ж таки вдалося створити невеликий проміжок між тілом та плитою і вилучити її з того завалу.

Операція тривала десь три години, вона ускладнювалася загрозою обстрілів і наявністю пожежі на поверх вище. Плита була дуже нестабільною, тому ми змушені були зробити все, щоб її максимально спочатку стабілізувати, а потім вже підіймати.

Багато хто чув тоді про історію Марії, бачив фото, відео. Усі тоді думали, що дівчина або не вижила, або залишилася інвалідом. Це дійсно диво, що її вдалося врятувати, не дивлячись на те, що понад три години вона провела там під завалами.

- Ми робили все, що від нас залежало, можна сказати, навіть більше. І все ж таки нам вдалося врятувати ще одне життя.

А можете пригадати ще якісь історії, які вам запам'яталися найбільше? Ви вже працюєте 16-й рік і є ж таке, що ніколи не забудеш.

- За період війни багато таких ситуацій. Було, коли людину так затискає, що плита стає між ніг і коли звільняєш ліву ногу, тим самим створюєш тиск на праву. Там уже буквально міліметри якісь вигадуєш, щоб знайти саме те положення, в якому людину можна буде звільнити. Були і такі випадки.

Певно, найскладніше в моральному плані в цій професії те, що не завжди історії закінчуються хеппі-ендом. Іноді не вдається врятувати людину.

- Так, було і таке. Бували випадки, коли діставали вже загиблих людей. Бували випадки, коли просто на руках люди вмирали. Через чисельні травми, травми просто несумісні з життям.

Чи бували такі ситуації, коли ви могли врятувати людину, але бракувало або часу, або техніки, якісь такі зовнішні фактори підводили?

- Такого не згадаю. Усе ж таки наші хлопці – спеціалісти високого класу. Не важливо, у якому званні, на якій посаді, хлопці знають свою справу і виконують роботу до кінця. Якщо людину можна врятувати, то її рятують.

Був випадок на вулиці Біблика, влучання в 12-поверхівку. Ми коли прибули на місце, я стільки своїх колег побачив, які були в той день вільні від служби. Вони просто прибігли і допомагали, чим могли, на місці цього прильоту. Розставляли машини, допомагали евакуювати людей просто по сходовим клітинам. Хлопці наші дуже віддані своїй справі.

Певно, у роботі рятувальника немає такого поняття, як вихідний. Особливо під час такої війни, яка в нас зараз йде.

- Згоден. Вихідних нема.

Я вважаю, що рятувальники, які працюють в прифронтових містах, виконують трошки інші функції. Чи вистачає всього необхідного обладнання, щоб виконувати такі надскладні задачі?

- Так, ми забезпечені. І бронезахист, і система моніторингу. У нас йде оповіщення про загрози, тому можна сказати, що забезпечені.

Це здебільшого допомога від держави або, можливо, від донорів або іноземних партнерів? Як це взагалі відбувається? Це ж величезні кошти зараз під час війни.

- Цього я не знаю, звідки йде забезпечення, але воно наявне. І це для мене головне, що воно наявне.

Як працює система моніторингу? За який час вона може встигнути попередити?

- Персонально для нас йде оповіщення за допомогою радіообміну, де нас сповіщають, чи можемо ми зараз працювати, чи є загрози і потрібно переходити в укриття.

Уже не раз ми чули, що люди потрапляють у пастку саме через те, що нехтують власною безпекою: десь не пішли в укриття, не дотрималися правила двох стін, не вийшли в коридор тощо. Порадьте глядачам, як діяти в разі небезпеки ракетних ударів? Яких заходів обов'язково потрібно дотримуватися, що робити людям, які опинилися під завалами?

- Усі ці правила вже неодноразово були висвітлені і офіційними представництвами, і медіа. Моніторити обстановку можна за допомогою телеграм-каналів. Особливо для Харківщини створені декілька дуже якісних телеграм-каналів, які сповіщають про реальну небезпеку.

Дотримуватися правил переходу в укриття під час повітряної тривоги і все ж таки мати якісь базові навички з надання домедичної допомоги. Або для себе, або щоб надати її комусь.

Якщо вийшло, що ви опинилися свідком надзвичайної ситуації, необхідно перш за все зателефонувати за номерами 101 або 112, вказати адресу та ситуацію, яка склалася, і зустрічати пожежно-рятувальні підрозділи, які будуть прямувати, а не те, що зателефонував – та поїхав собі далі.

Якщо людина безпосередньо сама потрапила в таку ситуацію, якщо є можливість, то також зателефонувати й повідомити про своє місцезнаходження, стан, чи є хтось поряд, особливо це у завалах. Так у нас ситуація спрацювала у серпні. Був приліт п'яти "Шахедів" у східній частині Харкова, сім'я була затиснута під плитами. Їх знайомий нас координував, де їх шукати. Ситуація ускладнювалася тим, що поблизу них весь цей завал палав, і тому першочергово ми подали стволи на гасіння пожежі, щоб вони не задихнулися чадним газом, і розпочали рятувальні роботи. Жінку витягнули доволі швидко, а чоловіка довелося витягувати трохи довше, оскільки в нього була затиснута нога. Але всіх врятували.

Коли ви виїжджаєте на місце обстрілу і не знаєте, чи є там люди, як ви проводите роботи?

- Ми працюємо в координації з різними службами, з якими обмінюємося інформацією. Ми проводимо розвідку, але поодинці у нас ніхто ніколи не ходить на таких викликах, тому що це безпека.

Тобто кожен знає свої обов'язки, тримає зв'язок через спеціальні засоби і хтось іде перевіряти чи є травмовані та або загиблі під завалами?

- Так, ролі розписані, обов’язки чітко визначені, хто чим займається. Так, є стандартизовані алгоритми, що за чим робити, хто чим має займатись. Як бачите, це працює.

У Харкові 2 січня після вибуху в центрі завалило жінку з трьохрічним сином, яких, на жаль, врятувати не вдалося. Там йшла рятувальна операція декілька діб. Як тоді організовуються роботи?

- Те, що я казав трохи раніше, заміняти особовий склад. Тобто люди в нас певний час відпрацювали, ми проводимо їх заміну, щоб вони могли відпочити і зігрітися, що актуально зараз для зимового часу. Вони заміняються, відпочивають, потім через певний час знов приїжджають на продовження робіт.

Який найдовший період, коли ви працювали на розборі завалів? Скільки діб це тривало?

- Ну, якщо казати саме за завали, то це ще на початку війни, десь тижні чотири.

Це була безперервна робота?

- Тоді обстріли Харкова безпосередньо відбувалися, можна сказати, постійно, тому перерви все ж таки доводилося робити. Але те, що ці роботи проводилися кожен день і весь можливий час, то так.

Що це була за будівля?

- Не можу сказати.

У березні-квітні 2022 року обстріли дійсно були майже цілодобово. Здавалося, що рятувальники працювали також цілодобово і навіть не мали змоги один одного замінити, бо було на день по декілька обстрілів.

- На той час хлопці в нас працювали дві доби через дві доби. Так, це було важко, але всі максимально свої сили давали для того, щоб виконати цю роботу.

Що можете ще згадати за березень-квітень 2022 року?

- Згадуються пожежі величезні за площею, які гасили по декілька діб. І величезні руйнування, бо тоді ворог застосовував і РСЗВ, і міномети, і ствольну артилерію, і навіть авіацію, яка залітала до Харкова. Тому тут просто все летіло на нас, палало усе, а ми це все гасили.

Якщо порівнювати роботу тоді і зараз, вже на четвертий рік повномасштабного вторгнення, чи можете ви сказати, що вона вже дійшла до автоматизму? Чи ще є моменти, до яких варто прагнути?

- Більш чіткі алгоритми стали, за якими ми працюємо. І більше устаткування, більше засобів захисту вже маємо, які допомагають нам убезпечити себе і більш якісно та швидко проводити роботи.

Чи були такі ситуації, коли люди, яких ви врятували, намагалися потім знайти вас особисто і віддячити?

- Так. Так, є випадки, коли люди дійсно чи одразу розпочинають дякувати, чи через певний час вони розшукують, телефонують і дякують, давай зустрінемось, поговоримо. Таке є, дійсно.

Були реальні випадки? Можете про них розповісти?

- От якраз сімейна пара, яка була врятована на сході Харкова у серпні минулого року, вони віднайшли мене і спілкуємося. Дуже добрі люди, дуже позитивні.

Як взагалі люди знаходять, по якому принципу?

- Я в них не питався, як вони мене знайшли. Досить приємно, що люди дякують. Звісно, що не завжди людина і скаже "дякую", оскільки може перебувати у шоковому якомусь стані.

Може навіть не згадати, певно, про те, що було.

- Так, оскільки навантаження психологічне створюється дуже велике. Це все ж таки шок. Але людина каже дякую, нам це дуже приємно.

У вас ще була історія, коли ви працювали на розборі завалів зі своїм повним тезкою. Ви до цього були знайомі?

- Ми знали про існування один одного, скажімо так. Але не доводилося пересікатися, і лише під час війни на розборі завалів неодноразово пересікалися. Потім вже почали працювати настільки злагоджено, що просто по одному погляду розуміли один одного.

У вас однакове і прізвище, і ім'я, і по-батькові?

- Прізвище, ім'я, по-батькові, місяць народження, марка автомобіля, групи крові.

У роботі також вам комфортно працювати?

- Дуже комфортно працювати.

Як ви взагалі зрозуміли, що це перед вами ваш повний тезка? Ви познайомилися також на одному з обстрілів?

- Просто по прізвищу на одному з обстрілів називали, ми обидва відгукнулися. І такі подивилися – ах ось ти який.

Якщо не помиляюсь, ви працювали разом на розборі завалів, коли рятували дівчинку Марію в будинку на Гімназійній Набережній?

- Так! Це якраз один із таких випадків, коли така комбінація у нас спрацювала дуже гарно і професійно.

Чи були на вашій практиці такі випадки, коли ви вважали, що вже дива не буде і врятувати цю людину не вдасться, але виявилося зовсім інакше і був той самий хеппі енд?

- Ну, щоб так, ні. Але були дійсно здивування такі, коли дивишся: як людина змогла в цій ситуації там вижити. Такі випадки дійсно були. Навіть випадок не пов'язаний з війною. Ми виїжджали колись на рятування кранівника, який з якихось причин порушив правила роботи на крані. І цей кран перевернувся якраз на кабіну оператора. Коли ми пробралися до нього крізь скручений метал, виявилося, що дві пластини з обох боків зупинилися якраз в нього біля шиї.

Тобто як гільйотина така. Також ситуація дуже важка була, в нього були затиснуті кінцівки, довелося дуже довго його звідти звільняти, але все ж таки звільнили.

Це той випадок, коли ось ці декілька сантиметрів могли просто зіграли величезну роль і врятували життя людині?

- Так.

Чи вірите ви у дива? Чи буває дива?

- Не знаю.

Ви ж дуже часто стикаєтеся з людськими долями і навіть в якийсь момент можете на них впливати.

- Це дуже філософське питання. Я можу сказати так: здивування від того, що людина в якомусь хаосі із бетону, цегли зуміла вижити – це однозначно. Але в нас має бути холодний розум, емоції всі потім, а зараз є робота, яку потрібно виконати.

Читайте також: Інструктор з інженерно-саперної підготовки 57 бригади "Чуб": Вибухівка є, але її хочеться більше