"Український хлопчик у трусиках": патріотичні фейки як засіб виховання чи одурювання
Нерідко його загортають у патріотичну обгортку і подають під соусом виховання "лютої ненависті", як у відомому анекдоті, до радянського минулого. Але нерідко людям пропонують не дуже їстівний продукт, який сильно смердить фейком.
Cкажімо, доволі регулярно на просторах інтернету, а особливо у Фейсбуці вигулькує неодноразово спростований і підданий критичному аналізу фахівців наказ Г. Жукова і Л. Берії часів Другої світової війни про виселення "в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов". (Цитуємо мовою оригіналу). Свого часу представники українських національно-патріотичних сил, як кажуть, на повнім серйозі апелювали до цього наказу як до свідчення злочинів проти України радянської влади.
Газета "Кримська світлиця" присвятила йому статтю-роздум "Хто врятував українців від сталінської депортації в 1944 році?" у номері за 19 січня 2007 року. Навіть таке серйозне видання, як "Історична правда" у матеріалі "Тому що українці..." від 22 червня 2011 року аналізує цей, сказати б, "документ" разом з іншими злочинами проти України, які справді мали місце. Більше того, цей наказ "засвітився" у художньому фільмі "Страчені світанки" 1995 року. Фільм присвячений подіям повоєнного часу на Заході України, боротьбі УПА з більшовицьким режимом і репресіям радянської влади проти українців. На останніх кадрах показано текст наказу мовою оригіналу, а голос диктора за кадром читає його в українському перекладі.
Не будемо переказувати аргументів істориків щодо фейковості цього "документа". Таких матеріалів доста у відкритому доступі. Фахівці переконливо довели, що це пропагандистський матеріал, виготовлений відомством Геббельса для збурення українців, які служили в Червоній армії.
Є в цьому наказі й мовні ляпи, помітні філологові або й просто людині, яка має чуття мови. Найпомітнішою стилістичною помилкою є вживання слова "каральні" на позначення частин, які начебто мали бути задіяними в операції: "Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД". Але ж хто при здоровому глузді назве каральними частини своєї армії?
Слово "каральний" має виразне негативне емоційне забарвлення і вжите нацистськими пропагандистами для сильнішого емоційного впливу на тих, хто читав би цей наказ. Також спостерігається граматична неузгодженість: наказ начебто підписаний двома особами, а наказова частина починається дієсловом в однині: "Приказываю". Крім того, як видається, не дуже відповідає тогочасним нормам ділового стилю російської мови вислів "отдаленные края".
Тут відчувається перегук з іронічним виразом "места не столь отдаленные" на позначення місць позбавлення волі, хоча в царській Росії він уживався в офіційних документах, коли йшлося про місця відбування покарань. Однак у 1944 році, яким датований цей "документ", подібний вираз уже не сприймався як офіційний. Але й досі з регулярністю, що заслуговує на краще використання, цей псевдонаказ вигулькує на просторах інтернету, піднімаючи чергову хвилю праведного гніву й обурення діями радянської влади.
Другим доволі поширеним фейком, який намагаються згодувати вищезгаданому піплу, є історія про так званих "колимських дівчаток". Ідеться про начебто потоплення в колимських болотах трьох тисяч українських дівчат-підлітків під гаслом "чтобы некому было бандеровцев рожать".
Про фейковість цієї історії багато писалось і говорилось, у тім числі й у згаданій вище "Історичній правді" у матеріалі "Колимські дівчата". Розбір псевдоісторичного фейку" від 21.09.2022. У цьому випадку видання критично проаналізувало "патріотичну" вигадку. Однак не всі споживачі інформаційного їдла мають здатність до такої критичної оцінки.
Хоча б хтось спитав себе, як можна втопити в болоті три тисячі чоловік, яка (хай Бог вибачить мені мій цинізм) "технологія" такого масового вбивства? Можна зрозуміти, як людина, йдучи болотом, втрачає стежку і гине в трясовині, як це трапилося з героїнею радянського фільму "А зорі тут тихі...". Але втопити в болоті три тисячі чоловік?! І тут виникає закономірне питання: чим наші "потоплені колимські дівчата" кращі за "распятого мальчика в трусиках"?
Прикметно, що деякі з цих "патріотичних" фейків пов’язані з Харковом. Чи не найвідомішою є історія про "розстріляний з’їзд кобзарів". Загалом читачам історія, мабуть, відома. Мовляв, наприкінці грудня 1930 року у Харкові, тодішній столиці радянської України, зібрали з усієї України кобзарів і лірників на творчий з’їзд.
Ось як про це писали кілька сучасних медіа, передруковуючи матеріал одне в одного: "337 незрячих кобзарів – саме стільки зібрав у грудні 1930 року "З’їзд народних співців Радянської України". Головна мета звучала дуже традиційно, як для тих часів: "активне залучення народних співців до будівництва соціалізму". Поїздка повинна була закінчитися у Москві, на станції "Козача Лопань". Але вночі музикантів потайки вивели з вагонів, змусили йти до лісосмуги, де замість вдячної публіки на них чекали…свіжі ями для майбутніх трупів. Пошикували в одну шеренгу, скоро підійшли й "бійці особливого відділу НКВС" і розстріляли без суду і слідства, і головне – без жодних пояснень, кожного. Тіла засипали вапном (аби собаки не почули запаху покійників), зверху притрусили землею. А музичні інструменти просто спалили поруч.
В радянських газетах про це не було жодної згадки. Навіть архіви КДБ і ті мовчали про розстріл – замітати сліди, така була інструкція згори".
Будь-який харківець, прочитавши про "станцію Козача Лопань у Москві", далі не читатиме, бо зрозуміє, що це повна дурня, що автор не тямить ні в історії, ні в географії.
Крім того, проведенню всеукраїнського заходу в столиці передує велика підготовча робота. Треба дати оголошення про конкурс через радіо, газети, через телеграми чи телефонограми у райони та села. Учасників слід зустріти, десь розмістити, можливо, годувати. Для цього має бути створений оргкомітет і розподілені функції між його членами. (Автор, працюючи в університеті, багато разів був членом оргкомітету з проведення наукових конференцій і не на словах знає, яка це велика робота).
Діяльність оргкомітету мала бути відбита в документах партійних та господарських органів: у наказах, розпорядженнях тощо. Але жоден історик не знайшов в архівах цих документів. Також відсутня інформація в газетах і про сам з’їзд та підготовку до нього, наприклад, ті ж оголошення. Та й про саме відкриття з’їзду тогочасна преса не могла не подати бодай офіційної інформації.
Звісно, про розстріл кобзарів, якби він справді був, ніхто б не писав, а от про відкриття – обов’язково: все-таки це всеукраїнське дійство у столиці республіки.
Як приклад можна згадати XVII з’їзд ВКП(б) 1934 року. Тоді радянська пропаганда назвала його "з’їздом переможців", а через кілька років він став "з’їздом розстріляних", бо майже половина делегатів була репресована. То діяльність з’їзду детально висвітлювалась у тодішній пресі і в кінохроніці, а от подальші репресії – далеко не завжди, хоча й були матеріали про процеси над "ворогами народу". А от про проведення кобзарського з’їзду тогочасні газети мовчать. Патріотична легенда про "розстріляний з’їзд кобзарів" навіть увічнена в пам’ятному знаку в харківському саду імені Т.Шевченка.
Справедливості ради слід сказати, що народні співці справді зазнавали гонінь від тодішньої влади і напис "Пам’яті репресованих кобзарів" не позбавлений сенсу. Але ж головним рушієм спорудження цього пам’ятника 1997 року була саме історія про розстріляних кобзарів.
Другий харківський "патріотичний" фейк, правда, менш "розкручений", – історія про розстріл (знову розстріл!) 1951 року 33 харківських студентів, які начебто відмовились складати сесію російською мовою. І, як у попередніх випадках, медіа, що позиціонують себе як національно-патріотичні, подають цю інформацію як доконаний факт.
Я навчався і працював в Харківському університеті. Навчався в перебудовні часи, наприкінці 1980-х років, коли вже багато про що раніше заборонене можна було говорити. Серед моїх викладачів, а потім старших колег по кафедрі були й ті, хто навчався в той час. Але ніхто з них ні про що подібне не говорив, хоча на українському відділенні філфаку про це знали б, якби така подія справді була.
Тепер головне: кому й навіщо потрібно згодовувати народу такий неїстівний продукт? Добром чи злом є поширення хоч і патріотичної, але неправдивої інформації?
Як на мене, це є злом з кількох причин. По-перше, поширення таких вигадок – це неповага до споживачів інформації. Народ вважають плебсом, який проковтне все, що йому підсунуть, отим самим піплом, який "усе схаває". По-друге, людей відучують від критичного мислення і бодай елементарної перевірки інформації. Натомість спрацьовує стадний інстинкт чи ефект натовпу: всі засуджують і обурюються – і я теж приєднуюсь. І по-третє, регулярні вкиди такої неправдивої інформації відволікають увагу від реальних проблем сьогодення.
Зрештою, якщо хочеться нагадати людям про злочини радянської влади, не треба придумувати "потоплених дівчаток у трусиках": у тодішньої влади предостатньо й реальних злочинів. Це й примусова колективізація, і Голодомор, і Сандармох, і знищення в’язнів тюрем у 1941 році під час відступу Червоної армії, і ще багато чого. І саме на цих та інших прикладах, а не на "патріотичних" вигадках можна і треба виховувати людей у дусі патріотизму.
Читайте також: Харківський правопис: Схід і Захід разом
