Втеча від мобілізації: Чи варто силоміць повертати ухилянтів до України

На сьогодні кілька сотень тисяч чоловіків призовного віку тільки офіційно перебувають у різних країнах Європи, зареєстровані та отримують соціальні виплати та іншу допомогу, призначену для українських біженців від війни, у першу чергу, жінок, дітей і літніх людей. Європейські країни не цікавляться, яким чином українські здорові чоловіки перетнули кордон, тому на цей час не збираються їх видворяти.

Паралельно з цим тільки в Харкові чи не щотижня правоохоронці викривають нові схеми ухилення від мобілізації, "інвалідизації" заради виїзду здорових громадян тощо. Крім цього, є й такі чоловіки, котрі гинуть чи калічаться, перепливаючи Тису в порятунку від мобілізації.

Україна як держава на цей час не вживає жодних юридичних заходів задля повернення на батьківщину чоловіків, які незаконно виїхали. Усе обмежується тільки певними усними заявами окремих депутатів чи політиків.

Редакція "Думки" поцікавилася в харків’ян, чи потрібно європейським країнам примусово повертати військовозобов'язаних українських чоловіків до України. Опитування мало на меті виявити емоційне ставлення громадян до таких чоловіків, можливі шляхи допомоги "незаконних мігрантів" Україні, однак не закликає до будь-яких рішень чи дій.

Ольга: "Ті, хто нелегально втік – потрібно. Ті, хто законно – навіщо? У них велика родина, багато дітей, або є захворювання, або військові інваліди. Кожен чоловік, як і жінка, якщо вона має здоров’я, вік, повинні захищати свою Батьківщину. Скоріш за все, якісь санкції потрібні. Щоб люди розуміли, що так не можна".

Валентина Василівна: "Я вважаю, що якщо чоловік зміг переплисти десь річку або повзком пробратися, так він і там сховається. Варто, мабуть, прийняти якийсь закон, щоб люди налякалися там. І подумали, що потрібно, мабуть, швидше вертатись. Що в них заберуть що-небудь. Це самий дієвий такий метод буде".

Віра Іванівна: "Важко сказати. Втекли або за ситуацією вони туди змушені були виїхати. Це важко сказати. Ось тих, що втекли, я засуджую".

Лідія Василівна: "Шкода їх дуже, розумієте? Тому що 30 – 40 років. Ну що робити? Ця негідна росія, "наші брати", що наробили. Ми пишалися колись, що ми росіяни. За що ми й поплатилися всі. Ви знаєте, я як мати, дуже це важко переносити, сказати: "Йди, сину, захищай!". Це дуже важко зробити. Але ті молоді, які біжать… Значить, інформації мало і ідеології було мало".

В’ячеслав: "Потрібно, потрібно. Примусово. Нема кому воювати".

Анна: "Мені здається, що ті, хто втекли, вони не довіряють нашій країні. І через це вони і поїхали. А може, просто боялися. У кожного є своя думка. Своє право власного вибору. І тому є, як має бути. Тому тут я не можу сказати, кого можна засуджувати, а кого не можна засуджувати".

Влада: "Примусово не треба. Лише за бажанням вони повинні повертатися, я вважаю".

Олександр: "Я вважаю, що це справа кожного громадянина. Мені байдуже. Вони самі себе нехай засуджують. Громадяни – це ті хто воюють, і ті, хто залишились в країні".

Тетяна: "Не знаю. Мені шкода чоловіків. Важке питання. Не знаю навіть, як сказати. Свобода людини, мабуть. Вибір його".

Віолета: "Ви жили у цій країні. Ви маєте залишатись. Ви маєте захищати країну. Чому одні повинні залишатись тут і захищати, пропадати без вісті, як мій батько, а інші можуть виїжджати? Хай там залишаються. Тому що, коли війна, країна непотрібна? А коли війни нема, то можна приїжджати?".

Влад: "Я не знаю. Хочуть, тікають, хочуть, не тікають. Я не поважаю таких людей, які втекли з України. Жінки і діти – це одне. Вони рятують своє життя. А хлопці повинні бути тут. Захищати".

Анастасія: "Зараз взагалі я перебуваю за кордоном. Я приїхала зараз до бабусі. І коли бувають люди, які хамовито себе поводять. І вони вважають, що їм щось повинні зробити інші люди. Ну, вибачте, що ви зробили для того, щоб у нас було все добре? Я доначу кожен раз, коли я бачу якийсь збір. Я в Нідерландах. Буває таке, що, як цар, себе поводить. Я не розумію таке. Я, наприклад, переїхала з Балаклії. У мене було окуповане місто. Я не могла перебувати у себе вдома. Я переживала за своє життя, за життя своєї родини. Але є люди, які виїхали з інших міст. Наприклад, з західної України. Здають квартири просто свої. Це не через те, що погано їм жилось. А через те, що скористалися моментом".

Катерина: "Якщо люди не бажають служити, вони так і будуть служити. Такою буде якість війни. Я згодна з тим, що якщо вони там заробляють, то якийсь відсоток, як податок, можна це зробити. І я думаю, насправді це буде правильно. Вони будуть згодні з цим. Мені сумно, що люди залишають країну, за це платять та їдуть цілеспрямовано. Але я не можу. Я ж не Бог, щоб судити людей".

Олена: "Мені здається, що ні. Тому що це їхній вибір".

Євгенія: "Я думаю, що з них толку не буде все одне. Мій чоловік військовий, служить. У мене дуже багато друзів. Ми – сім’я військових. Є які і в полоні. Тому я засуджую. Я думаю, ні, не можна їх назад впускати. А навіщо їх впускати? Тобто, коли вони потрібні своїй країні, вони втекли. А потім коли буде мир, вони повернуться назад в свою країну?".

Юрій: "На мою думку, ні. Якщо людина побігла, толку з неї нема. Я сам воював. Я знаю, про що кажу. Якщо сам чоловік не хоче, то ніхто не допоможе. Там, де я служив, в перші дні війни їхали звідти. Тобто звідти майже ніхто не їхав. Усі туди, звісно, виїжджали. А звідти люди, з Польщі, з Ірландії українці приїздили сюди воювати. І воюють до сих пір. Українці, які жили багато років там. Таких дуже багато. Якщо людина бажає, вона піде, куди завгодно, незважаючи на страх, скажемо, як я. У мене ж уже вік. Я пішов і ні про що не думав. "Герої України" нічого не бояться, перепливають Тису за гроші. Ну, нічого не боятися. Гинуть, гинуть та нічого не боятися".

Читайте також: Два роки великої війни: Які висновки зробили мешканці Харкова

Відкриття кордонів України: Чи втечуть чоловіки з Харкова

"Телеграм" в Україні закрити не можна дозволити: Що про обмеження месенджер думають у Харкові